БЕЛАРУСЬ (последнее)
ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ 1941-1944 pp. В УКРАЇНI
Актуальные публикации по истории и культуре Беларуси.
У статтi на пiдставi широкого кола архiвних джерел висвiтлюється становлення i розвиток партизанського руху 1941-1944 pp. в Українi, аналiзується бойова, диверсiйна i розвiдувальна дiяльнiсть народних месникiв та її вплив на вигнання нацистiв з української землi. Автори звертають увагу на прорахунки i помилки в органiзацiї партизанської боротьби, на стосунки партизанiв з ОУН i УПА.
Iсторiя людства, яка сягає глибиною в тисячолiття, неодноразово була свiдком кривавих збройних конфлiктiв та воєн, внаслiдок яких гинули цивiлiзацiї, зникали могутнi колись держави, йшли з життя мiльйони людей. Не стало винятком i XX ст. Страшний слiд у пам'ятi людства залишила Друга свiтова вiйна 1939-1945 pp.
Однiєю з особливостей останньої став широкий антифашистський рух Опору, який розгорнувся на теренах Європи та Азiї, окупованих гiтлерiвською Нiмеччиною й її союзниками. Найефективнiшою формою його став партизанський рух. За оприлюдненими даними, на територiї СРСР дiяли 1 млн., в Югославiї - вiд 500 до 800 тис, Францiї - 500 тис, Польщi - 130 тис, Грецiї - 122 тис, Албанiї - 70 тис, Бельгiї - 23 тис. партизанiв та бiйцiв руху Опору1 . їхня дiяльнiсть вiдiграла важливу роль у дезорганiзацiї тилу армiй фашистського блоку i в їх остаточному розгромi.
Ареною безкомпромiсного протиборства з гiтлерiвцями стала територiя України. Хоч проти нацистiв, починаючи з другої половини 1942 p., дiяли й формування українських нацiоналiстiв рiзних проводiв, але основний тягар антифашистського збройного Опору винесли на своїх плечах радянськi партизани, загальна чисельнiсть яких у серединi 1970-х pp. обчислювалася в бiльш як 500 тис. осiб2 .
Втiм, тяга до партизанства, як вважав вiдомий український iсторик М.Антонович, була здавна притаманна українцям. У листi вiд 12 сiчня 1945 р. до вiдомого iсторика-архiвiста В.Мiякiвського вiн писав: "...Кожний нарiд має якийсь свiй спецiальний стиль воювання, який йому внутрiшньо вiдповiдає i вiддзеркалює уявлення народу про вiйну взагалi..." На думку М.Антоновича, "...для українцiв такий стиль вiйни - це i є партизанщина"3 .
Радянська iсторiографiя впродовж майже пiвстолiття залишила досить великий Доробок з iсторiї руху Опору 1941-1944 pp. в Українi. Зокрема лише у 1944-1974 pp. вийшли в свiт 274 назви мемуарiв, збiрникiв документiв, видань масової та науково-популярної лiтератури, а також 189 книжок художнiх творiв про цей рух. Однак тогочасний стан iсторичної науки виключав об'єктивне й неупереджене вивчення проблем партизанської боротьби. Увага дослiдникiв переважно зосереджувалася на постiйному пiдкреслюваннi керiвної ролi компартiї в органiзацiї останньої, на мiфологiзацiї збройної боротьби у ворожому тилу, героїзацiї її учасникiв.
У працях радянських iсторикiв наполегливо проводилася думка про те, що партизанський рух мав всенародний характер, що вiн користувався необмеженою Пiдтримкою мiсцевого населення. При цьому, звичайно, замовчувався той факт, що в захiдному регiонi республiки переважна бiльшiсть населення пiдтримувала ОУН-УПА i сприймала партизанiв як зайд, котрi прийшли, щоб, за наказом Кремля, знищити український визвольний рух.
Поза увагою радянських iсторикiв залишилася й така актуальна для нашого часу проблема, як стосунки партизанiв з ОУН-УПА, їх ставлення до населення
* Кентiй Анатолiй Вiкторович - архiвiст Центрального державного архiву громадських об'єднань України; Лозицький Володимир Сергiйович - директор Центрального державного архiву Громадських об'єднань України, канд. iст. наук.
стр. 3
захiдних областей України, котре нерiдко розглядалося як вороже середовище вiдносно останнiх. Нез'ясованою виявилася у той час i низка iнших питань партизанської боротьби. Зокрема радянська iсторiографiя, вiдчуваючи постiйний iдеологiчний тиск компартапарату, не спромоглася визначитися з чисельнiстю її учасникiв, яка коливається в межах вiд 180 тис. до 500 тис. осiб4 . Це ж стосується й втрат, яких зазнали партизани у 1941-1944 pp., що до цього часу залишаються невстановленими остаточно, хоч останнiм часом з'являються фантастичнi цифри - вiд 50 тис. до 100 тис. чол.5
Викликають сумнiви у дослiдникiв i вiдбитi в офiцiйних документах партизанського руху України результати бойової дiяльностi його учасникiв, якi оцiнюються у майже 470 тис. вбитих та поранених воякiв противника й осiб, котрi з ними спiвпрацювали. Зазначена цифра, безумовно, виглядає дуже завищеною. Адже за пiдрахунками iсторикiв колишньої НДР, втрати гiтлерiвцiв вiд дiй партизанiв на теренах усього колишнього СРСР становили лише 550 тис. осiб6 .
Пiсля виборення Україною в серпневi днi 1991 р. державної самостiйностi питання руху Опору 1941-1944 pp. не знайшли, на жаль, належної зацiкавленостi у науковцiв. Серед праць цього перiоду слiд видiлити науково-публiцистичну книгу А.С.Чайковського "Невiдома вiйна (Партизанський рух в Українi 1941-1944 pp. Мовою документiв, очима iсторикiв)" (К., 1994), роздiл "Рух Опору в окупованiй Українi" ("Полiтична iсторiя України. XX столiття. Україна у Другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945)" (Т.4. - К., 2004), автором якого є В.I.Кучер. У стислiй формi окремi питання руху народних месникiв вiдбито також i в iнших працях, у матерiалах наукових конференцiй, проведених Iнститутом iсторiї України НАНУ. Привертає увагу й науково-довiдкове видання "Україна партизанська. 1941-1945. Партизанськi формування та органи керiвництва ними" (К., 2001), пiдготовлене архiвiстами ЦДАГОУ.
Однак, на нашу думку, дистанцiювання сучасних українських учених вiд проблем iсторiї руху Опору 1941-1944 pp. не може бути виправданим. Взагалi бойовi й диверсiйнi дiї учасникiв останнього були, є та ще довго будуть органiчною i невiд'ємною частиною будь-якого широкомасштабного збройного конфлiкту в свiтi. Партизанський рух, основу якого становить патрiотично налаштоване громадянство, завжди буде важливим оперативно-стратегiчним фактором, гострою зброєю у боротьбi з будь-яким агресором. I це блискуче довiв вiн в Українi у 1941-1944 pp. Та й дiї українського збройного пiдпiлля в захiдних областях держави методами партизанської вiйни завдали чимало клопоту радянському тоталiтарному режиму у 1946-1956 pp.
Дуже важко далася i СРСР тривала збройна боротьба з афганськими моджахедами в 1979-1989 pp. Це ж стосується аналогiчних подiй в Iраку, Чечнi (Росiя) та в iнших регiонах свiту.
Недооцiнка значення фактора партизанського руху завжди тягне невиправданi втрати матерiальних i людських ресурсiв. Це повною мiрою вiдчули на собi країни - учасницi вiйни й 1941-1945 pp.
Напад нацистської Нiмеччини на СРСР застав вище партiйно-радянське керiвництво у Москвi непiдготовленим до усвiдомлення реалiй тогочасного мiжнародного становища, а збройнi сили країни - в станi масштабної реорганiзацiї та технiчного переоснащення новими видами бойової технiки. В умовах вiдступу Червоної армiї на основних стратегiчних напрямках у Кремлi пiсля першого тижня жорстоких боїв, нарештi, усвiдомили, що агресiя Нiмеччини - це не широкомасштабна провокацiя, а справжня вiйна i що на тому етапi ворог виявився сильнiшим за СРСР. Тим часом, як свiдчив досвiд бiльшовикiв, ефективним засобом стримання й виснаження сил агресора мала стати партизанська боротьба в тилу ворожих сил на тимчасово окупованiй територiї. Ще у жовтнi 1918 p., виступаючи на II з'їздi КП(б)У, провiдний дiяч Комунiстичної партiї Л.Каменев охаракте-
стр. 4
ризував партизанську вiйну, як вiйну слабших, розраховану не на перемогу, а на те, "щоб заважати бiльш сильному противнику"7 .
Пiд тиском свого оточення Й.Сталiн лише 29 червня 1941 р. погодився на оприлюднення директиви РНК СРСР i ЦК ВКП(б) партiйним органiзацiям прифронтової смуги про перебудову всiєї роботи на воєнний лад. У цьому документi одним iз найважливiших завдань визначалося створення на окупованiй територiї оперативних загонiв та диверсiйних груп для боротьби з частинами ворожої армiї, для розгортання партизанської вiйни й створення нестерпних умов для агресора i його пособникiв. 18 липня зазначену директиву було доповнено постановою ЦК ВКП(б) про органiзацiю Опору в тилу нiмецько-фашистських вiйськ. У нiй партiйнi органiзацiї зобов'язувалися надавати партизанськiй боротьбi "найширший розвиток та бойову активнiсть"8 .
Таким чином, уже в першi тижнi вiйни вищi ешелони влади в Кремлi заклали основи органiзованого руху опору на тимчасово окупованiй територiї Радянського Союзу, полiтичне й iдеологiчне керiвництво яким взяла на себе комунiстична партiя. Пiзнiше, внаслiдок дiй нацистської окупацiйної адмiнiстрацiї, цей рух зiмкнувся з постiйно зростаючим антифашистським опором мiсцевого населення i перерiс у справжню партизанську вiйну або ж, за словами К.Клаузевiца, в "народну вiйну", "...котра руйнує, як повiльно жеврiючий вогонь, основнi пiдвалини ворожої армiї"9 .
Як показали першi мiсяцi вiйни, для органiзацiї широкомасштабного та ефективного руху народних месникiв нi партiйно-державне керiвництво СРСР, нi органи держбезпеки, нi вiйськове командування виявилися фактично не готовими. Попередня робота з пiдготовки розгортання партизанської боротьби у прикордонних районах Радянського Союзу, яка велася з кiнця 1920-х pp. на випадок очiкуваної агресiї з боку країн капiталiстичного свiту, була згорнута пiд час полiтичних арештiв У серединi 1930-х pp. Як згадував вiдомий фахiвець мiнно-пiдривної справи, полковник I.Старинов, "були репресованi повнiстю всi партизани-пiдпiльники-диверсан-ти"10 . Нагромадженi запаси зброї, набоїв, спорядження були розукомплектованi.
Водночас викривлене уявлення вищого вiйськово-полiтичного керiвництва СРСР про могутнiсть Червоної армiї й нiбито готовнiсть пролетарiату захiдних країн будь-що пiдтримати першу країну рад наповнили новим змiстом радянську воєнну доктрину. За словами того ж Старинова, в "1933 роцi перемогли прихильники теорiї вiйни на чужiй територiї"11 . Йшлося вже не про те, щоб не поступитися жодним клаптиком власної землi, а про необхiднiсть у разi воєнного конфлiкту бити ворога на його теренi. За таких обставин пiдготовка до партизанських дiй в умовах окупацiї власної територiї визнавалася не тiльки недоцiльною, а i шкiдливою.
Була, на нашу думку, ще одна поважна причина, яка спонукала партiйно-державне керiвництво поставитися негативно до пiдготовки партизанської вiйни та згорнути всi роботи у цьому напрямку. З огляду на полiтичнi репресiї, якi розпочалися в СРСР з кiнця 1920-х pp. й особливо вiдчутно проявилися в Українi, у Кремлi були, мабуть, побоювання, що нагромадженi для учасникiв опору припаси можуть за певних обставин опинитися в руках тих прошаркiв населення, котрi були опозицiйно настроєнi до радянської влади.
Отож, слiд погодитися з думкою вiдомого нiмецького воєначальника, генерал-полковника Л. Рендулича, що радянське керiвництво "було далеке вiд того, щоб використати всi можливостi для органiзацiї та ведення боротьби у тилу противника . За його словами, для цього "необхiдно було б провести всеохоплюючу пiдготовку перед вiйною, чого зокрема зроблено не було", хоч саме в СРСР у 1933 р. було розроблено "доктрину ведення партизанської вiйни"12 .
З огляду на зазначене, розгортання збройної боротьби в тилу ворога доводилося проводити за екстремальних умов, коли нiмецько-фашистськi вiйська швид-
стр. 5
ко просувалися в глиб країни, а частини Червоної армiї вiдступали на схiд. За таких обставин вся дiяльнiсть, пов'язана з органiзацiєю партизанського руху, укомплектуванням створюваних формувань кадрами i оснащенням їх зброєю, нерiдко мала характер iмпровiзацiй, не доводилися до кiнця розпочатi справи, на кожному кроцi давався взнаки вузьковiдомчий пiдхiд.
Внаслiдок невирiшення питання про централiзацiю керiвництва партизанською боротьбою на тимчасово окупованiй територiї, органiзацiєю озброєних загонiв займалися паралельно, фактично незалежно однi вiд одних, партiйнi органiзацiї (ЦК нацiональних компартiй, обкоми, мiськкоми i райкоми партiї), органи НКВС (наркомати внутрiшнiх справ союзних республiк, їхнi обласнi, мiськi та районнi вiддiли), вiйськовi ради i полiтуправлiння фронтiв, полiтичнi й розвiдувальнi вiддiли армiй. Координацiя їхнiх зусиль та дiй на вищому партiйно-державному чи вiйськовому рiвнi була вiдсутня.
Партизанський рух 1941-1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свiй час визначила радянська iсторiографiя, три перiоди. I з такою перiодизацiєю, на нашу думку, слiд погодитись. Адже вона узгоджується з вiдомою перiодизацiєю Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 pp., органiчною та невiд'ємною частиною якої був рух Опору. Разом iз тим кожний iз трьох перiодiв мав свої особливостi, у тому числi й тi, якi були притаманнi рiзним регiонам СРСР, зокрема Українi. Звичайно, теоретично можна вести мову i про окрему перiодизацiю збройної боротьби в останнiй, якщо розглядати її у вiдривi вiд загальносоюзної та Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 pp. у цiлому. Але це був би штучний витвiр.
Перший перiод партизанського руху хронологiчно охоплює час вiд початку вiйни (22 червня 1941 р.) й до кiнця листопада 1942 p., тобто до оточення нiмецько-фашистських вiйськ пiд Сталiнградом. Той перiод характеризувався вiдсутнiстю сталих i узгоджених поглядiв рiзних радянських iнстанцiй на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцiльнiших форм керiвництва бойовими й диверсiйними дiями його учасникiв, створенням iз значним запiзненням системи спецiальних штабiв для централiзованого управлiння силами останнiх, органiзацiї їх дiяльностi в iнтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпiричним шляхом проходило становлення форм внутрiшньої органiзацiї та структури партизанських сил, оптимiзацiї їх чисельностi, вироблення власної тактики. У зазначений перiод бойовi дiї учасникiв руху опору мали переважно розрiзнений характер, спостерiгалася вiдсутнiсть взаємодiї мiж їх окремими загонами, епiзодичними були диверсiї на комунiкацiях гiтлерiвцiв.
Суспiльно-полiтичне становище в той перiод на тимчасово окупованих територiях СРСР позначалося поступовою змiною настроїв переважної бiльшостi населення, яке, внаслiдок репресiй фашистiв, позбавлялося iлюзiй щодо можливого спiвiснування з окупантами i схилялося до форм активного опору їх полiтицi.
Хоча у розпорядженнi дослiдникiв немає достовiрних документiв, але, за свiдченням учасникiв тих подiй, традицiйно вважається, що ЗО червня 1941 р. пiсля наради в Центральному комiтетi КП(б)У було створено оперативну групу на чолi iз секретарем ЦК iз кадрiв М.Спiваком для органiзацiї пiдпiльно-партизанської боротьби у тилу противника й керiвництва нею. Вiд полiтбюро Центрального комiтету КП(б)У цiєю дiлянкою роботи опiкувалися секретарi ЦК М.Бурмистенко та Д.Коротченко. Зазначена вище група координувала свою дiяльнiсть iз 4-м управлiнням Народного комiсарiату внутрiшнiх справ УРСР i вiйськовими радами Пiвденно-Захiдного й Пiвденного фронтiв.
Як згадував колишнiй начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т.Строкач, створення перших його загонiв в Українi розпочалося Ц 5 липня 1941 р.13 , коли стався стрiмкий прорив нiмецьких танкових та мотори-
стр. 6
зованих частин на київському напрямку. Першi дiї партизанiв у тилу фашистiв мали мiсце в липнi-серпнi 1941 р. на територiї Житомирської й Київської областей, у зонi дислокацiї Пiвденно-Захiдного фронту.
За деякими даними, за перiод iз червня по вересень 1941 р. НКВС УРСР пiдготував та перекинув у тил ворога 122 загони народних месникiв чисельнiстю 5,8 тис. бiйцiв14 . На 1 жовтня 1941 р. в областях України, за вiдомостями ЦК КП(б)У, було сформовано 738 партизанських загонiв (26 257 бiйцiв) i 191 диверсiйна група (1374 особи)15 . Разом iз тим несприятливий перебiг бойових дiй на фронтi, коли радянськi вiйська термiново залишили захiднi областi, фактично зiрвав заходи щодо розгортання у цьому регiонi руху Опору. Хоча в липнi - вереснi 1941 р. туди було перекинуто через лiнiю фронту 37 озброєних загонiв (понад 550 чол.) та 233 органiзатори пiдпiлля16 , бiльша частина з них не зумiла розгорнути своєї дiяльностi, розпалася або була лiквiдована фашистськими контррозвiдувальними органами. Серйозною перешкодою на шляху органiзацiї радянського партизанського руху у Захiднiй Українi стала ОУН С.Бандери, яка користувалася широкою пiдтримкою мiсцевого населення.
На хiд партизанської боротьби в УРСР у 1941 р. негативно вплинула швидка окупацiя переважної бiльшостi її територiї вiйськами нiмцiв й їх союзникiв, що не дозволило радянськiй владi провести в життя низку заходiв iз розгортання руху Опору. Крiм того, загравання нiмецької окупацiйної адмiнiстрацiї в липнi -вереснi 1941 р. з мiсцевим населенням - звiльнення з полону червоноармiйцiв-українцiв, дозвiл на вiдкриття церков, створення нацiональних громадських органiзацiй, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС - помiтно обмежувало його участь у створеннi партизанських загонiв.
Пiсля поразки нiмецько-фашистських вiйськ пiд Москвою в груднi 1941 р. i загального наступу Червоної армiї взимку 1942 р. намiтилась активiзацiя партизанського руху. В Українi особливо вдало дiяли об'єднанi загони С.Ковпака, I.Копьонкiна, О.Сабурова, О.Федорова, iнших командирiв. За даними НКВС УРСР, за перiод з 1 серпня 1941 р. по 1 березня 1942 р. українськi партизани знищили 1652 об'єкти вiйськового призначення, у тому числi пiдiрвали 27 ворожих ешелонiв. Втрати противника в боях та диверсiях оцiнювалися бiльш як у 12 тис. солдатiв i офiцерiв, власнi - майже в 600 бiйцiв17 .
Незважаючи на певнi позитивнi тенденцiї у розвитку партизанського руху, стан збройної боротьби в тилу нiмецько-фашистських вiйськ ще не вiдповiдав тим завданням, якi ставилися вищим партiйно-радянським керiвництвом. Учасникам Руху Опору протистояв вмiлий i фахово пiдготовлений противник, котрий здiйснював контрпартизанськi акцiї та вправно манiпулював свiдомiстю частини населення України, залучаючи її на свiй бiк.
Перебiг боротьби народних месникiв в Українi показав, що неузгодженiсть планiв i форм використання партизанських сил, вiдсутнiсть єдиного керiвного й координацiйного центру помiтно впливали на ефективнiсть бойової дiяльностi останнiх. Однi загони занадто довго затримувалися з виходом у тил ворога, iншi - самовiльно покидали окуповану територiю, не використавши iснуючi можливостi для ведення збройної боротьби. Через органiзацiйнi та кадровi прорахунки частина їх розпалася. Станом на 15 березня 1942 р. з 1376 загонiв i груп, якi були на облiку в НКВС УРСР, iнформацiя про бойовi дiї надiйшла лише вiд 14118 . Доля iнших через вiдсутнiсть зв'язку була невiдомою. До того ж партизани часто вiдчували брак засобiв радiозв'язку, мiнно-пiдривних пристроїв, автоматичної зброї.
Поразка радянських вiйськ у травневих боях 1942 р. в Криму й пiд Харковом спонукала Кремль радикально переглянути своє ставлення до партизанського руху та посилити увагу до збройної боротьби у тилу фашистiв, маючи на метi зробити її однiєю з вирiшальних умов перемоги над ворогом"19 . 30 травня 1942 р.
стр. 7
Державний комiтет оборони (ДКО) ухвалив постанову про створення при Ставцi Верховного Головнокомандування Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) i пiдпорядкованої йому системи спецiальних штабiв для об'єднання керiвництва останнiм20 . Згiдно з цим документом, при Вiйськовiй радi Пiвденно-Захiдного напрямку було органiзовано Український штаб партизанського руху, який розпочав свою дiяльнiсть iз 20 червня 1942 р.
За станом на 26 червня того ж року на облiку в ньому перебували 704 загони (26,8 тис. бiйцiв) та 622 винищувальнi групи (1483 особи), але штаб мав радiозв'язок лише з 22 загонами (3310 бiйцiв), котрi дiяли у пiвнiчних районах Лiвобережної України21 . Вiдомостi про стан i дiяльнiсть iнших формувань були вiдсутнi. За даними ЦШПР, дiючими в УРСР рахувалися 238 загонiв чисельнiстю у 12133 бiйцiв22 . Але Москва вважала, що можливостi для розширення руху Опору на українських територiях використовувалися незадовiльно. 15 липня 1942 р. Центральний штаб партизанського руху зробив зауваження УШПР про те, що нiчого не зроблено для розгортання збройної боротьби у тилу фашистiв у пiвденнiй та пiвденно-захiднiй частинах України, особливо в районах правобережжя Днiпра23 .
На нашу думку, згаданi закиди у бiк УШПР у свiтлi вiдомих фактiв були несправедливими. На середину лiта 1942 р. суспiльно-полiтичне становище в УРСР було надзвичайно складним i малосприятливим для розвитку партизанського руху. Пiд натиском нiмцiв радянськi вiйська залишали українськi терени. 22 липня 1942 р. фашисти повнiстю захопили територiю УРСР, встановивши на нiй жорстокий окупацiйний режим. Невдачi на фронтi й вiдступ Червоної армiї з України позначилися на моральному станi населення. Гiтлерiвцi шляхом каральних акцiй проти непокiрних, а також обiцянками i посулами намагалися залучити на свiй бiк найменш стiйкi елементи, й це їм частково вдалося. З даного приводу вiдомий командир з'єднання М.Наумов говорив: "Бої у той час точилися пiд Сталiнградом. В партизани нiхто не йшов... Коли за мiсяць прийде до загону одна людина з оточення - це вже добре". За його словами, нерiдко доводилося застосовувати примусову мобiлiзацiю у партизани, загрожувати в разi вiдмови розстрiлом24 . До того ж сам УШПР у той перiод опинився на берегах Волги i через брак радiозасобiв не мав можливостi керувати збройною боротьбою на українських територiях, постачати партизанiв зброєю, боєприпасами, iншим спорядженням.
Тим часом, незважаючи на всi недолiки, рух Опору в Українi не припинявся. Цей факт пiдтверджується нiмецькими джерелами. Так, у звiтi командування охорони тилу групи армiй "Б" за серпень 1942 р. повiдомлялося, що в зонi його дислокацiї вiдмiчено присутнiсть 5 тис. партизанiв. Центрами їхньої дiяльностi були райони Льгов - Бахмач - Щорс - Грем'яч - Середина-Буда, де вiдбулося 59 бойових зiткнень нiмцiв iз озброєними загонами25 . Вiдзначалася також активнiсть партизанiв на пiвнiч вiд лiнiї Днiпропетровськ - Павлоград - Лисичанськ й особливо на пiвденний схiд вiд Харкова. 1 вересня 1942 р. начальник СС i полiцiї України наказав "припинити негайно рух одиночних машин усiх систем у рейхскомiсарiат України в областях на пiвнiч вiд залiзничної лiнiї Чернiгiв - Овруч - Бiлокоровичi - Олевськ - Сарни - Ковель - Любомль"26 .
Перший перiод партизанського руху, у тому числi й в УРСР, був часом най тяжчих iспитiв для щойно створених загонiв, гiрких поразок та прикрих втратi" Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки i прорахунки вищого керiвництва щодо органiзацiї збройної боротьби на окупованiй територiї, набували досвiду ведення партизанської вiйни, вдосконалювали тактику чи форми бойової, диверсiйної й розвiдувальної дiяльностi.
Другий перiод руху Опору, який хронологiчно датується кiнцем листопада 1942 р. i завершується кiнцем 1943 p., був добою його найбiльшого розвитку на окупованiй територiї СРСР, позначився збiльшенням кiлькостi дiючих парти-
стр. 8
занських формувань та зростанням їх чисельностi, якiсними змiнами в бойовiй дiяльностi останнiх, у розвитку їхньої тактики, в перетвореннi цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегiчного значення. В даному перiодi завершилося створення мережi спецiальних органiв для централiзованого керiвництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здiйснено широкi заходи щодо пiдготовки кадрiв для Опору й їх матерiально-технiчного забезпечення.
У згаданий час сталися помiтнi змiни в суспiльно-полiтичному становищi на окупованих українських територiях, зумовленi поразками гiтлерiвцiв та їхнiх союзникiв на фронтах свiтової вiйни. Ще у жовтнi 1942 р. батальйон пропаганди нiмецьких збройних сил на пiвденнiй дiлянцi Схiдного фронту повiдомляв, що наступальнi дiї бiльшовикiв, особливо тривалi бої пiд Сталiнградом i ширшi масштаби дiяльностi партизанiв, розглядаються мiсцевим населенням України "як слабкiсть нiмецького вермахту", а тому "явно вiдчувається зростаюче негативне ставлення до нiмцiв та зневiра до їхнiх заходiв"27 . Iз такого перебiгу подiй неодмiнно мала скористатися радянська сторона.
Особливiстю цього перiоду слiд визнати й виникнення на теренах Волинi - Полiсся Української повстанської армiї (УПА), яка стала фактором, котрий помiтно впливав на дiї радянських партизанiв у захiдних областях України. Повстанцi та пiдпiльники, згуртованi в лавах ОУН-УПА, виявилися гiдними супротивниками останнiх.
Основним змiстом партизанської боротьби в Українi у другому перiодi стала реалiзацiя розроблених ЦК КП(б)У й УШПР оперативних планiв бойових дiй на зимовий перiод 1942-1943 pp., на весняно-лiтнiй 1943 p., зокрема плану захоплення та утримання переправ через рiки Десна, Днiпро, Прип'ять i допомоги Червонiй армiї щодо оволодiння Києвом (вересень - жовтень 1943 p.). Цi плани були схваленi вищим партiйно-радянським керiвництвом й узгодженi з командуванням вiдповiдних фронтiв.
Упродовж грудня 1942 р. - березня 1943 р. вiдбулося становлення системи управлiння партизанським рухом в Українi. У пiдпорядкуваннi УШПР перебували представництва при вiйськових радах Воронезького, Пiвденно-Захiдного та Пiвденного фронтiв й обласнi штаби руху Опору. Першi здiйснювали керiвництво партизанською боротьбою в прифронтовiй смузi, другi - у глибокому тилу противника. Сам УШПР iз квiтня 1943 р. перебував в оперативному пiдпорядкуваннi Ставки Верховного Головнокомандування. Полiтичний контроль за дiяльнiстю останнього i його системи здiйснював ЦК КП(б)У.
У процесi виконання плану бойових дiй партизанiв України на зимовий перiод з 1 листопада 1942 по 1 квiтня 1943 р. чисельнiсть особового складу бойових формувань, якi перебували в пiдпорядкуваннi УШПР, збiльшилася майже втричi. У лавах 74 формувань та з'єднань налiчувалося 15 тис. бiйцiв28 , не рахуючи мiсцевих озброєних загонiв та груп. За неповними даними, резерв кадрiв партизанського руху обчислювався в 200 тис. чол.29 , готових при наявностi зброї стати до боротьби з фашистами. Гучний резонанс серед населення окупованих територiй мали рейди єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з Лiвобережної України на правий берег Днiпра, у район бiлорусько-українського Полiсся.
Для потреб партизанiв було перекинуто лiтаками за лiнiю фронту значну кiлькiсть зброї, боєприпасiв, вибухiвки тощо. В доповiдi рейхскомiсара України у Берлiн про становище в регiонi за березень - квiтень 1943 р. зазначалося, що завдяки постачанню партизанiв iз радянського тилу їхня дiяльнiсть у пiвнiчнiй частинi Волинської, Житомирської та Київської областей помiтно активiзувалася. Водночас Е. Кох був змушений вiдзначити, що за сiчень - квiтень 1943 р. кiлькiсть, диверсiй на залiзницях Ковель - Київ, Брест - Козятин - Київ становила вiдповiдно 110 i 5630. Нiмецькi експерти констатували, що диверсiйними дiями колосальнi матерiальнi збитки з великою кiлькiстю людських жертв"31 .
стр. 9
Не обiйшли увагою гiтлерiвцi й зрослий рiвень централiзованого управлiння партизанськими силами. Ще в сiчнi - лютому 1943 p., оцiнюючи їх можливостi у так званому "мокрому трикутнику", мiж pp. Прип'ять та Днiпро, полiцiя безпеки i СД Нiмеччини дiйшла висновку, що великi партизанськi формування мають єдине керiвництво, з яким пiдтримують постiйний зв'язок, i що головним завданням цих останнiх є дезорганiзацiя тилу нiмецьких вiйськ, особливо руйнування шляхiв сполучення, зрив постачання вiйськових частин на фронтi тощо.
Але найбiльш дошкульного удару учасники руху Опору України завдали по фашистах у ходi реалiзацiї оперативного плану бойових дiй на весняно-лiтнiй перiод 1943 р. При цьому найбiльшу увагу було звернуто на диверсiї на комунiкацiях вермахту. В порiвняннi з попереднiм часом згаданий план був значно краще забезпечений у кадровому й матерiально-полiтичному вiдношеннi.
Через труднощi, пов'язанi з транспортуванням людей та вантажiв на окуповану територiю, активнi дiї партизанiв розпочалися iз середини червня 1943 р. У глибокий тил ворога вирушили з'єднання С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Федорова, iнших командирiв. Вже в червнi командування оперативного тилу групи армiй "Пiвдень" вiдзначило 135 випадкiв появи у зонi своєї дислокацiї партизанських загонiв i з'єднань, а в серпнi 1943 р. вже iнформувало, що вiдбулося понад 940 боїв мiж ними й нiмцями32 . Особливого резонансу набув рейд у Карпати з'єднання С.Ковпака (червень - вересень 1943 p.). Незважаючи на втрати, партизани помiтно дезорганiзували дiяльнiсть нiмецької адмiнiстрацiї на Станiславщинi, пiдштовхнули до антифашистської боротьби пiдпiльнi структури ОУН(Б). Рейд ковпакiвцiв до Галичини в черговий раз пiдтвердив вразливiсть у цьому регiонi позицiй нiмецької влади вiд дiй добре вишколених та гарно озброєних учасникiв формувань руху Опору, однак ЦК КП(б)У й УШПР не змогли скерувати туди iншi партизанськi загони.
Особливо вiдчутних збиткiв зазнали гiтлерiвцi вiд диверсiйних дiй українських народних месникiв. За перiод з 1 квiтня по 1 серпня 1943 р. на територiї УРСР було пiдiрвано 713 ешелонiв, внаслiдок чого знищено або пошкоджено 788 паровозiв, 8030 платформ, цистерн, вагонiв, зруйновано 108 залiзничних i 283 шосейнi мости, розiбрано або пiдiрвано 57,5 км рейок, здiйснено 8 нападiв на залiзничнi станцiї. Пiд ударами партизанiв у той перiод перебувало 40 напрямкiв та дiлянок залiзниць загальною довжиною близько 4 тис. км33 .
Хоч починаючи з весни 1943 p., пiд впливом подiй на фронтах свiтової вiйни, де вiйська держав "вiсi" терпiли поразки вiд збройних сил антигiтлерiвської коалiцiї, населення окупованих районiв України почало активнiше вступати до лав партизанiв, однак зростання чисельностi формувань останнiх, з огляду на брак озброєння, вiдбувалося ще повiльно. А це в свою чергу обмежувало можливостi руху Опору щодо розширення масштабiв збройної боротьби у тилу фашистiв в Українi у весняно-лiтнiй перiод 1943 р. Незважаючи на те, що на 1 серпня того року УШПР мав у своєму пiдпорядкуваннi 116 озброєних загонiв i 31 групу (всього - 25 тис. бiйцiв)34 , ця чисельнiсть виглядала явно недостатньою для реалiзацiї масштабних та складних бойових завдань у ворожому тилу.
Вже наприкiнцi травня 1943 р. командир партизанського загону А.Грабчак повiдомив УШПР, що до нього щоденно приходить 20-30 добровольцiв, але через брак зброї вiн не може їх зарахувати до своїх лав35 . Незабаром пiсля цього до штабу надiйшла радiограма вiд керiвника кам'янець-подiльських партизанiв С.Олексенка iз скаргою на вiдсутнiсть необхiдної кiлькостi озброєння й неможливiсть з цiєї причини приступити до виконання бойових завдань36 . Не краще виглядала ситуацiя i в наступнi мiсяцi. А за повiдомленням уповноваженого ЦК КП(б)У по Київщинi I.Чепурного вiд 16 серпня 1943 р., до загонiв учасникiв руху Опору областi при наявностi зброї можна було б прийняти до 5 тис. чол.37 До ЦК КП(б)У та
стр. 10
УШПР постiйно надходили також звернення партизанських командирiв про гостру нестачу вибухiвки й мiнно-пiдривних засобiв, що помiтно гальмувало диверсiйну дiяльнiсть.
У контекстi зазначеного варто зауважити, що брак зброї помiтно впливав на розвиток руху Опору i в Захiднiй Європi. З цього приводу керiвник "Воюючої Францiї" генерал Ш. де Ґолль писав: "Фактично контингенти бiйцiв внутрiшнiх сил перебували у прямiй залежностi вiд озброєння, яке їм давалося"38 .
Поряд iз недостатнiм забезпеченням партизанiв України озброєнням та боєприпасами однiєю з причин, яка не дозволила в повному обсязi виконати завдання оперативного плану бойових дiй на весняно-лiтнiй перiод 1943 p., були прорахунки ЦК КП(б)У й УШПР щодо об'єктивної оцiнки стану бойових сил озброєних формувань республiки, недооцiнка здатностi гiтлерiвцiв захистити свiй тил. Перед партизанами часто-густо ставилися завдання, якi перевищували їхнi реальнi можливостi, що призводило до невиправданих втрат. Саме з цiєї причини було змушене повернутися з Карпат з'єднання С.Ковпака, а формування Я.Мельника не зумiло закрiпитися на теренах Вiнниччини. Не вдалося пробитися у пiвденнi райони України та в Молдавiю iншим партизанським загонам i з'єднанням.
У ходi виконання оперативного плану на весняно-лiтнiй перiод 1943 р. радянськi озброєнi формування зустрiли несподiвано сильний опiр з боку ОУН-УПА на теренах Волинi - Полiсся. Саме ця обставина не дозволила вивести оперативнi групи ЦК КП(б)У й УШПР на територiю Дрогобицької, Львiвської, Станiславської та Чернiвецької областей. Крiм з'єднання С.Ковпака, на терени Галичини не зумiла пробитися решта партизанських формувань.
Масове звiльнення територiї УРСР вiд нацистiв, яке розпочалося пiсля поразки нiмецько-фашистських вiйськ у битвi пiд Курськом, висунуло перед учасниками руху Опору України новi вiдповiдальнi завдання. Йшлося про те, щоб партизанськi загони i з'єднання надали активну допомогу наступаючим частинам Червоної армiї в подоланнi так званого "Схiдного валу" по Днiпру, а також iнших водних рубежiв. 15 вересня 1943 р. Вiйськова рада Воронезького фронту затвердила розроблений УШПР план захоплення збройними загонами переправ через Десну, Прип'ять, Днiпро й сприяння радянським вiйськам у справi визволення Києва. Для участi в накреслених дiях передбачалося залучити 11 формувань чисельнiстю понад 17 тис. бiйцiв39 . 22 вересня того року УШПР проiнформував командуючого Центральним фронтом генерала армiї К.Рокоссовського про те, що українськi партизани отримали вказiвки взаємодiяти з його вiйськами.
Як показав час, партизанським формуванням України вдалося впоратися лише з першою частиною згаданого оперативного плану. Починаючи з 19 вересня 1943 p., вони на Чернiгiвщинi та Київщинi приступили до органiзацiї й утримання переправ для радянських вiйськ на Деснi, Прип'ятi, Днiпрi, в зонi дислокацiй Центрального, Воронезького i Степового фронтiв. Всього було органiзовано 25 переправ, у тому числi 3 - на Деснi, 12 - на Днiпрi, 10 - на Прип'ятi40 . Вiйськова рада Воронезького фронту в наказi вiд 10 жовтня 1943 р. вiдзначила, що партизанськi формування I.Бовкуна, М.Таранущенка, В.Ушакова, Ю.Збанацького, 1-Хитриченка та Г.Покровського "поставлене їм бойове завдання щодо захоплення й утримання до пiдходу частин Червоної армiї переправ на рiках Десна, Днiпро i Прип'ять виконали успiшно"41 .
Що стосується участi учасникiв руху Опору у звiльненнi вiд фашистiв столицi СР, то безпосередньо ця акцiя не вдалася. Партизанськi формування, якi дислокувалися на Правобережнiй Українi, не зумiли своєчасно вийти у визначенi їм райони, а ротивнику, iз свого боку, вдалося зiрвати наступ радянських вiйськ на Київ iз Буринського плацдарму. Лише кавалерiйське з'єднання М.Наумова зумiло наблизитися до пiвнiчного заходу до столицi України на 40-50 км, але було вiдкинуте фашистами.
стр. 11
За цих обставин УШПР поставив перед партизанськими формуваннями завдання розгорнути бойовi та диверсiйнi дiї в оперативному тилу нiмецького вiйськового угруповання, яке утримувало київський плацдарм. 9 жовтня 1943 р. у донесеннi коменданта 585-го армiйського району (4-а танкова армiя) повiдомлялося, що партизани, отримуючи постачання з повiтря, готуються до ударiв по нiмецьких вiйськах на захiд вiд Києва. В зв'язку з цим командування противника зажадало вiд своїх частин активними дiями знищити останнiх у зонi своєї дислокацiї (частина Житомирської областi й Київська)42 .
Пiсля звiльнення Червоною армiєю столицi України та з огляду на потужний контрнаступ вермахту на київському напрямку, який розпочався 13 листопада 1943 p., партизанськi формування брали активну участь в оборонних боях радянських вiйськ, якi продовжувалися фактично до кiнця грудня того ж року. При цьому варто вiдзначити захоплення учасниками руху Опору райцентру Ємiльчине (з'єднання М.Наумова) й мiста, i залiзничної станцiї Овруч (з'єднання О.Сабурова). Вiйськове командування високо оцiнило дiї партизанських загонiв I.Дiброва, М.Кришталя та iнших командирiв, якi створили сприятливi умови для оволодiння частинами 5-ї гвардiйської танкової армiї (2-й Український фронт) мiстом та залiзничною станцiєю Знам'янка (Кiровоградщина).
Другий перiод партизанського руху став часом найбiльших його досягнень у бойовiй, диверсiйнiй i розвiдувальнiй дiяльностi в тилу нiмецько-фашистських вiйськ, вершиною вiйськової майстерностi. Бiльша частина командування руху Опору впевнено почувалася у тактицi, вмiла планувати й проводити складнi бойовi та диверсiйнi операцiї, органiзовувати тривалi рейди по тилах противника. Характеризуючи бойовi можливостi українських партизанiв, генерал армiї М.Ватутiн вiдзначав "їх здатнiсть самостiйно i разом з частинами Червоної армiї здiйснювати серйознi й великi за масштабами вiйськовi операцiї"43 . Високої думки про останнiх були зокрема командуючий 13-ю армiєю 1-го Українського фронту генерал-полковник М.Пухов, багато командирiв корпусiв та дивiзiй.
Впродовж 1943 р. партизанськi загони i з'єднання, якi пiдпорядковувались УШПР, здiйснили 292 напади на гарнiзони, комендатури й кущi полiцiї, 24 - на штаби вiйськових та тилових пiдроздiлiв i частин противника, 19 - на залiзничнi станцiї, оволодiли 21 районним центром. Було пiдiрвано 3688 ворожих ешелонiв. Вiд партизанiв надiйшло до УШПР 1260 донесень, якi мiстили 2011 фактiв розвiдувального характеру44 . Зазначенi показники були найвищими за всю iсторiю збройної боротьби в Українi.
На завершальному етапi визволення територiї УРСР вiд гiтлерiвських окупантiв (сiчень - серпень 1944 p.), який став третiм перiодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалi активними дiями по дезорганiзацiї тилу нiмецько-фашистських вiйськ сприяти бойовим операцiям Червоної армiї. При цьому прiоритетне значення надавалося виходу партизанських загонiв i з'єднань на терени Захiдної Волинi та Галичини.
Тим часом оперативна ситуацiя на Правобережнiй Українi й у захiдних областях республiки на початку 1944 р. мала новi особливостi в порiвняннi з 1942-1943 pp. По-перше, у зв'язку iз скороченням довжини лiнiї фронту i зменшенням глибини оперативного тилу своїх вiйськ противник отримав можливiсть створити в оборонi високi тактичнi щiльностi, змiцнити гарнiзони навколо мiсць дислокацiї партизанiв, посилити охорону комунiкацiй. По-друге, в захiдних областях України реальною бойовою силою у той час виступили ОУН-УПА, якi користувалися широкою пiдтримкою мiсцевого населення та були готовi активно протидiяти поверненню в регiон радянської влади.
Однак ЦК КП(б)У й УШПР, аналiзуючи перспективи бойової та диверсiйної дiяльностi партизанiв у 1944 р., не врахували, на нашу думку, зазначенi вище
стр. 12
особливостi. Як i в попереднi роки, недооцiнювалися наявнi труднощi й перебiльшувалися можливостi їх формувань, якi мали дiяти в складних бойових та полiтичних умовах. Поза увагою керiвництва залишилась i та обставина, що чимала частина особового складу озброєних загонiв та з'єднань, воюючи впродовж 1941-1943 pp., вiдчувала велику фiзичну й моральну втому, що позначалося на їхнiй боєздатностi.
На початку 1944 р. найбiльш високою була концентрацiя партизанських сил на територiї Рiвненської, Житомирської та Кам'янець-Подiльської областей. Тут, у зонi дислокацiї 13-ї й 60-ї армiй 1-го Українського фронту, перебувало 18 з'єднань у складi 115 загонiв чисельнiстю близько 30 тис. чол.45 Це було використано радянським командуванням, котре при проведеннi Рiвненсько-Луцької наступальної операцiї 27 сiчня - 11 лютого 1944 р. вiдвело в нiй помiтну роль партизанам, якi, за словами командуючого 13-ю армiєю М.Пухова, виявили себе "грiзною силою у боротьбi з окупантами". Загони та з'єднання учасникiв руху Опору не тiльки активно взаємодiяли з наступаючими радянськими вiйськами, а й самостiйно вибивали гiтлерiвцiв iз населених пунктiв, утримуючи останнi до пiдходу частин Червоної армiї. Результативними були також диверсiйнi дiї партизанiв.
Якщо на теренах Волинi - Полiсся i Подiлля партизанськi формування в цiлому впоралися з поставленими перед ними бойовими завданнями, то їх спроби пробитися у Галичину виявилися невдалими. Крiм з'єднань П.Вершигори, М.Наумова, М.Шукаєва, у той регiон фактично не вийшло жодне iнше формування. Однак з'єднання П.Вершигори й М.Наумова не довго затрималися в Дрогобицькiй та Львiвськiй областях i були змушенi з втратами вiдступити на польську територiю, а формування М.Шукаєва перейшло у Словаччину. Головна причина цих невдач крилась в активнiй протидiї ОУН-УПА й вiдсутностi пiдтримки партизанiв iз боку мiсцевого населення. Ще 17 березня 1944 р. заступник начальника УШПР I.Старинов в однiй з iнформацiй до штабу писав, що радянським учасникам руху Опору на територiї Тернопiльської та Львiвської областей буде дiяти важче, нiж на територiї Нiмеччини!46
Разом iз тим, перейшовши на територiю Польщi та вiдчуваючи пiдтримку її населення, з'єднання П.Вершигори, М.Наумова, iнших партизанських командирiв завдали чимало клопоту гiтлерiвцям. Вже 1 березня 1944 р. вiддiл "Iноземнi армiї Сходу" Генерального штабу сухопутної армiї Нiмеччини вiдзначав, що у пiвнiчно-захiднiй частинi тилу групи армiй "Пiвдень" добре озброєнi формування партизанiв вступили на територiю Польського генерал-губернаторства й здiйснюють численнi диверсiйнi дiї, загрожуючи залiзничним лiнiям Перемишль - Люблiн, Львiв - Люблiн та деяким вiйськовим i промисловим об'єктам47 . А вiдомий нiмецький iсторик В.Герлiц назвав рейд з'єднання М.Наумова "чудовим прикладом ведення оперативної партизанської вiйни". За його словами, радянськi озброєнi з'єднання тривалий час завдавали ударiв iз лiсових районiв у витоках рiк Захiдний Буг та Стрий по важливих комунiкацiях, i нiмецьким вiйськам не вдалося їх розбити48 .
На завершальному етапi визволення територiї України в сiчнi - серпнi 1944 р. партизанськi загони й з'єднання пiдiрвали 1015 ешелонiв противника, зруйнували 464 залiзничних i шосейних мости, розгромили 52 штаби та гарнiзони, знищили 638 одиниць бронетехнiки, 4647 автомашин49 , завдали вороговi втрат У живiй силi. Оцiнюючи дiяльнiсть українських учасникiв руху Опору на тому етапi, можна, на нашу думку, послатися на твердження вiдомого гiтлерiвського воєначальника, генерал-полковника Г.Ґудерiана. "...Дiї партизанiв наприкiнцi вiйни,- згадував вiн, - особливо активiзувалися й охоплювали всi райони бойових дiй. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цiлi з'єднання, якi були вкрай необхiднi на фронтi"50 .
стр. 13
Партизанський рух у 1941-1944 pp. в УРСР, як свiдчать iсторичнi документи, спогади його учасникiв та працi дослiдникiв, пройшов складний i часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламi 1942/1943 pp. у важливий фактор розгрому й вигнання з української землi нiмецько-фашистських окупантiв. Якщо в 1941-1942 pp. дiї нечисленних загонiв партизанiв (вiд 25 до 100 бiйцiв) мали переважно розрiзнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову дiяльнiсть їх формування чисельнiстю вiд 800 до 1,5 тис. бiйцiв i бiльше, озброєнi гарматами, мiнометами, автоматичною зброєю. їхнi дiї координувалися спецiальними штабами. Системний характер мали диверсiї партизанiв на комунiкацiях гiтлерiвської армiї, якi призводили до зриву вiйськових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живiй силi та технiцi.
На тлi вiдомих здобуткiв учасникiв руху Опору, якi змушений був визнати й їх противник, варто зазначити, що вище партiйно-радянське керiвництво у Кремлi недостатньо використало потенцiал партизанського руху на окупованiй фашистами територiї СРСР i особливо в Українi. Цього погляду дотримується багато вiтчизняних та зарубiжних дослiдникiв. А сучаснi росiйськi iсторики розглядають народну боротьбу 1941-1944 pp. як "вiйну невикористаних можливостей". Особливо це стосується, на думку колишнього заступника начальника УШПР, полковника I.Старинова, диверсiйних дiй на комунiкацiях гiтлерiвцiв.
Найперспективнiшою з точки розвитку партизанського руху була окупована фашистами територiя України, де вони мали найбiльш розгалужену структуру свого тилу серед захоплених територiй Радянського Союзу i надзвичайно вразливi комунiкацiї. Пiд час битв за Кавказ, Сталiнград та на Курськiй дузi (1942-1943 pp.) бiльшiсть перевезень вермахту здiйснювалася через українську територiю. Тут вiдпочивали i переформовувалися нiмецькi вiйськовi з'єднання, проводився середнiй i дрiбний ремонт бойової технiки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновiдомий iнтерес фашистiв до її сировинних та людських ресурсiв.
Хоч на українськiй територiї, крiм пiвнiчних районiв, були вiдсутнi великi лiсовi масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливостi для дiй їх мобiльних загонiв (50-100 бiйцiв) i диверсiйних груп були цiлком сприятливi. До цього слiд додати, що на українських теренах пiсля боїв 1941-1942 pp. залишилося багато вiйськових-оточенцiв, якi становили резерв кадрiв учасникiв руху Опору.
Однак, щоб реалiзувати зазначений вище потенцiал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхiдно було на державному рiвнi у стислий строк розв'язати низку органiзацiйних, кадрових та матерiально-технiчних проблем. На зламi 1942/1943 pp. начальник ЦШПР П.Пономаренко звернув увагу Й.Сталiна на стратегiчне значення України для розвитку партизанського руху, пiдкресливши, що цю обставину розумiють нiмцi. Проте в Кремлi не вiдчувалося бажання посилити увагу саме до бойової й диверсiйної дiяльностi партизанiв республiки. Звичайно, не можна стверджувати, що нiчого не робилося. Проте Москва, на нашу думку, не надала озброєнiй боротьбi в Українi прiоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Бiльше уваги придiлялося учасникам руху Опору Бiлорусiї та Росiйської Федерацiї.
Ми далекi вiд того, щоб брати пiд сумнiв, що голова Державного комiтету оборони не розумiв стратегiчного значення України в загальних планах розгортання збройної боротьби на окупованiй територiї Радянського Союзу. Вiдомо й те, що в 1941-1944 pp. у СРСР вiдчувалася нестача певних видiв зброї, особливо автоматичної, боєприпасiв, а також авiатранспорту для перекидання людей i вантажiв за лiнiю фронту. Але головним здається те, що саме з полiтичної точки зору Й.Сталiн був проти того, щоб надати найширший розвиток партизанському руху в Ук-
стр. 14
раїнi. Можна припустити, що його турбувала думка про те, щоб за певних обставин численнi та добре озброєнi формування, де бiльшу частину бiйцiв становили етнiчнi українцi, не перейшли пiд вплив нацiонально орiєнтованих елементiв, на антирадянськi позицiї або ж їхня зброя не потрапила до останнiх, якi демонстрували високу полiтичну активнiсть у захiдних областях республiки.
Заохочуючи партiйно-радянське керiвництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистiв, Москва, не вирiшуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового й матерiально-технiчного забезпечення учасникiв руху Опору, постiйно вимагала вiд них самопожертви в iм'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навченi, не завжди укомплектованi фахово пiдготовленими командирами i спецiалiстами партизанськi формування, вiдчуваючи ще й брак зброї та боєприпасiв, зазнавали невиправданих втрат. В останньому випадку мова може йти i про iншi регiони Радянського Союзу. У тiй страшнiй вiйнi кредо вiйськово-полiтичного керiвництва СРСР було: "перемога не має цiни". Можливо, з вiйськової точки зору це й так, але тi люди, котрi втратили своїх рiдних та близьких, схильнi думати iнакше. Iсторiю, звичайно, не можна переписати, але переосмислювати подiї минувшини вкрай необхiдно i корисно для суспiльства. Це стосується й партизанського руху 1941-1944 pp.
----
1 Антифашистское движение Сопротивления в странах Европы в годы Второй мировой войны. - М., 1962. - С.215, 499; Вторая мировая война. Кн. третья. Движение сопротивления. - М., 1966. -С.40; Pokrcti otpora v Evropi 1939-1945. - Beograd, 1968. - С.32, 215, 240; Мiжнародна солiдарнiсть у боротьбi проти фашизму. 1939-1945. - К., 1970. - С.418; Страны Центральной и Юго-Восточной Европы во Второй мировой войне. Военно-исторический справочник. - М., 1972. - С.153, 166; История Второй мировой войны 1939-1945. - Т.8. - М., 1977. - С.221; Памяти павших. Великая Отечественная война 1941-1945. М., 1995. - С.121.
2 Україна партизанська 1941 - 1945. Партизанськi формування та органи керiвництва ними. Науково-довiдкове видання. - К., 2001. - С.25.
3 Центральний державний архiв громадських об'єднань України (далi - ЦДАГО України). -Ф. 269. - Оп. 2. - Спр.106. - Арк.72.
4 Там само.
5 Чайковський А.С. Невiдома вiйна (Партизанський рух в Українi 1941 - 1944 pp. Мовою документiв, очима iсторика). - К., 1994. - С.245; Голос України. - 22 вересня 2004 р.
6 Боярский В.И. Партизаны и армия. История утерянных возможностей. - Минск - Москва, 2001. - С.220.
7 Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17-22 октября 1918 года. Протоколы. - К.,1991. - С.41, 42.
8 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941 - 1945 гг. Документы и материалы. - М., 1999. - С.17-22.
9 Клаузевиц. О войне. - Т.Н. - 3-е изд. - М., 1936. - С.196.
10 Старинов И.Г. Мины замедленного действия. Размышления партизана-диверсанта. - Книга вторая. - М., 1999. - С. 120.
11 Там же. - С.118.
12 Рендулич Л. Управление войсками... - М., 1974. - С.42.
13 Строкач Т. Наш позывной -- свобода. - К., 1964. - С.15, 16.
14 Боярский В.И. Указ. соч. - С.78.
15 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны... - С.62-64.
16 Там же.
17 ЦДАГО України. - Ф.1. - On.22. - Спр.870. - Арк. 109-114.
18 Там само.
19 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны... - С. 133.
20 Там само. - С. 114-115.
21 Курас И.Ф.. Кентий А.В. Штаб непокоренных (Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной войны). - К., 1988. - С.48.
22 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны ... - С. 119.
23 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.48, 49
24 ЦДАГО України. - Ф. 166. - Оп.З. - Спр.70. - Арк. 178.
25 Там само. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.218. - Арк.108.
26 Там само. - Ф.1. - Оп.22. - Спр.32. - Арк.76.
27 Кентiй А.В. Українська повстанська армiя в 1942-1943 pp. - К., 1999. - С.З.
стр. 15
28 ЦДАГО України. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.16. - Арк.1-6.
29 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.82.
30 ЦДАВО України. - Ф.КМФ-8. - Оп.1. - Спр.294. - Арк.32.
31 ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.22. - Спр.54. - Арк. 71.
32 Там само. - Оп.2. - Спр.494. - Арк.18; Спр.496. - Арк.42.
33 Там само. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.131. - Арк.49, I50.
34 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С. 103.
35 ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.1328. - Арк.220.
36 Там само. - Арк.221.
37 Там само. - Спр.1385. - Арк.97.
38 Де Голль Шарль. Военные мемуары. Единство. 1942-1944 годы. - М.,1960. - Т.2. - С.295.
39 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С. 106, 107.
40 Там же. - С.108.
41 Уткин Г.М. Штурм Восточного вала. - М., 1967. - С.82-83.
42 ЦДАВО України. - Ф.КМФ-8. - Оп.2. - Спр.516. - Арк. 69-74.
43 Правда Украины. - 23 февраля 1944 р.
44 ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.131. - Арк. 49-50, 66-68; Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.193.
45 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.125.
46 ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.1516. - Арк.215.
47 Чайковсъкий А.С. Вказ. праця. - С.135-136.
48 Война в тылу врага. О некоторых проблемах истории советского партизанского движения в годы Великой Отечественной войны. - Вып. 1. - М., 1974. - С.164.
49 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.132.
50 Гудериан Г. Танки - вперед. - М., 1957. - С.169.
In the article, relying on the wide range of archival sources, the light is shed on the establishment and development of partisan movement of 1941-1944 in Ukraine, partisans' battle, diversionary and reconnoiter activity and its influence on Nazis proscription from Ukrainian land is analyzed. The authors draw attention to the miscalculations and mistakes in the organization of partisan struggle, to relations of partisans with OUN and UPA.
Iсторiя людства, яка сягає глибиною в тисячолiття, неодноразово була свiдком кривавих збройних конфлiктiв та воєн, внаслiдок яких гинули цивiлiзацiї, зникали могутнi колись держави, йшли з життя мiльйони людей. Не стало винятком i XX ст. Страшний слiд у пам'ятi людства залишила Друга свiтова вiйна 1939-1945 pp.
Однiєю з особливостей останньої став широкий антифашистський рух Опору, який розгорнувся на теренах Європи та Азiї, окупованих гiтлерiвською Нiмеччиною й її союзниками. Найефективнiшою формою його став партизанський рух. За оприлюдненими даними, на територiї СРСР дiяли 1 млн., в Югославiї - вiд 500 до 800 тис, Францiї - 500 тис, Польщi - 130 тис, Грецiї - 122 тис, Албанiї - 70 тис, Бельгiї - 23 тис. партизанiв та бiйцiв руху Опору1 . їхня дiяльнiсть вiдiграла важливу роль у дезорганiзацiї тилу армiй фашистського блоку i в їх остаточному розгромi.
Ареною безкомпромiсного протиборства з гiтлерiвцями стала територiя України. Хоч проти нацистiв, починаючи з другої половини 1942 p., дiяли й формування українських нацiоналiстiв рiзних проводiв, але основний тягар антифашистського збройного Опору винесли на своїх плечах радянськi партизани, загальна чисельнiсть яких у серединi 1970-х pp. обчислювалася в бiльш як 500 тис. осiб2 .
Втiм, тяга до партизанства, як вважав вiдомий український iсторик М.Антонович, була здавна притаманна українцям. У листi вiд 12 сiчня 1945 р. до вiдомого iсторика-архiвiста В.Мiякiвського вiн писав: "...Кожний нарiд має якийсь свiй спецiальний стиль воювання, який йому внутрiшньо вiдповiдає i вiддзеркалює уявлення народу про вiйну взагалi..." На думку М.Антоновича, "...для українцiв такий стиль вiйни - це i є партизанщина"3 .
Радянська iсторiографiя впродовж майже пiвстолiття залишила досить великий Доробок з iсторiї руху Опору 1941-1944 pp. в Українi. Зокрема лише у 1944-1974 pp. вийшли в свiт 274 назви мемуарiв, збiрникiв документiв, видань масової та науково-популярної лiтератури, а також 189 книжок художнiх творiв про цей рух. Однак тогочасний стан iсторичної науки виключав об'єктивне й неупереджене вивчення проблем партизанської боротьби. Увага дослiдникiв переважно зосереджувалася на постiйному пiдкреслюваннi керiвної ролi компартiї в органiзацiї останньої, на мiфологiзацiї збройної боротьби у ворожому тилу, героїзацiї її учасникiв.
У працях радянських iсторикiв наполегливо проводилася думка про те, що партизанський рух мав всенародний характер, що вiн користувався необмеженою Пiдтримкою мiсцевого населення. При цьому, звичайно, замовчувався той факт, що в захiдному регiонi республiки переважна бiльшiсть населення пiдтримувала ОУН-УПА i сприймала партизанiв як зайд, котрi прийшли, щоб, за наказом Кремля, знищити український визвольний рух.
Поза увагою радянських iсторикiв залишилася й така актуальна для нашого часу проблема, як стосунки партизанiв з ОУН-УПА, їх ставлення до населення
* Кентiй Анатолiй Вiкторович - архiвiст Центрального державного архiву громадських об'єднань України; Лозицький Володимир Сергiйович - директор Центрального державного архiву Громадських об'єднань України, канд. iст. наук.
стр. 3
захiдних областей України, котре нерiдко розглядалося як вороже середовище вiдносно останнiх. Нез'ясованою виявилася у той час i низка iнших питань партизанської боротьби. Зокрема радянська iсторiографiя, вiдчуваючи постiйний iдеологiчний тиск компартапарату, не спромоглася визначитися з чисельнiстю її учасникiв, яка коливається в межах вiд 180 тис. до 500 тис. осiб4 . Це ж стосується й втрат, яких зазнали партизани у 1941-1944 pp., що до цього часу залишаються невстановленими остаточно, хоч останнiм часом з'являються фантастичнi цифри - вiд 50 тис. до 100 тис. чол.5
Викликають сумнiви у дослiдникiв i вiдбитi в офiцiйних документах партизанського руху України результати бойової дiяльностi його учасникiв, якi оцiнюються у майже 470 тис. вбитих та поранених воякiв противника й осiб, котрi з ними спiвпрацювали. Зазначена цифра, безумовно, виглядає дуже завищеною. Адже за пiдрахунками iсторикiв колишньої НДР, втрати гiтлерiвцiв вiд дiй партизанiв на теренах усього колишнього СРСР становили лише 550 тис. осiб6 .
Пiсля виборення Україною в серпневi днi 1991 р. державної самостiйностi питання руху Опору 1941-1944 pp. не знайшли, на жаль, належної зацiкавленостi у науковцiв. Серед праць цього перiоду слiд видiлити науково-публiцистичну книгу А.С.Чайковського "Невiдома вiйна (Партизанський рух в Українi 1941-1944 pp. Мовою документiв, очима iсторикiв)" (К., 1994), роздiл "Рух Опору в окупованiй Українi" ("Полiтична iсторiя України. XX столiття. Україна у Другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945)" (Т.4. - К., 2004), автором якого є В.I.Кучер. У стислiй формi окремi питання руху народних месникiв вiдбито також i в iнших працях, у матерiалах наукових конференцiй, проведених Iнститутом iсторiї України НАНУ. Привертає увагу й науково-довiдкове видання "Україна партизанська. 1941-1945. Партизанськi формування та органи керiвництва ними" (К., 2001), пiдготовлене архiвiстами ЦДАГОУ.
Однак, на нашу думку, дистанцiювання сучасних українських учених вiд проблем iсторiї руху Опору 1941-1944 pp. не може бути виправданим. Взагалi бойовi й диверсiйнi дiї учасникiв останнього були, є та ще довго будуть органiчною i невiд'ємною частиною будь-якого широкомасштабного збройного конфлiкту в свiтi. Партизанський рух, основу якого становить патрiотично налаштоване громадянство, завжди буде важливим оперативно-стратегiчним фактором, гострою зброєю у боротьбi з будь-яким агресором. I це блискуче довiв вiн в Українi у 1941-1944 pp. Та й дiї українського збройного пiдпiлля в захiдних областях держави методами партизанської вiйни завдали чимало клопоту радянському тоталiтарному режиму у 1946-1956 pp.
Дуже важко далася i СРСР тривала збройна боротьба з афганськими моджахедами в 1979-1989 pp. Це ж стосується аналогiчних подiй в Iраку, Чечнi (Росiя) та в iнших регiонах свiту.
Недооцiнка значення фактора партизанського руху завжди тягне невиправданi втрати матерiальних i людських ресурсiв. Це повною мiрою вiдчули на собi країни - учасницi вiйни й 1941-1945 pp.
Напад нацистської Нiмеччини на СРСР застав вище партiйно-радянське керiвництво у Москвi непiдготовленим до усвiдомлення реалiй тогочасного мiжнародного становища, а збройнi сили країни - в станi масштабної реорганiзацiї та технiчного переоснащення новими видами бойової технiки. В умовах вiдступу Червоної армiї на основних стратегiчних напрямках у Кремлi пiсля першого тижня жорстоких боїв, нарештi, усвiдомили, що агресiя Нiмеччини - це не широкомасштабна провокацiя, а справжня вiйна i що на тому етапi ворог виявився сильнiшим за СРСР. Тим часом, як свiдчив досвiд бiльшовикiв, ефективним засобом стримання й виснаження сил агресора мала стати партизанська боротьба в тилу ворожих сил на тимчасово окупованiй територiї. Ще у жовтнi 1918 p., виступаючи на II з'їздi КП(б)У, провiдний дiяч Комунiстичної партiї Л.Каменев охаракте-
стр. 4
ризував партизанську вiйну, як вiйну слабших, розраховану не на перемогу, а на те, "щоб заважати бiльш сильному противнику"7 .
Пiд тиском свого оточення Й.Сталiн лише 29 червня 1941 р. погодився на оприлюднення директиви РНК СРСР i ЦК ВКП(б) партiйним органiзацiям прифронтової смуги про перебудову всiєї роботи на воєнний лад. У цьому документi одним iз найважливiших завдань визначалося створення на окупованiй територiї оперативних загонiв та диверсiйних груп для боротьби з частинами ворожої армiї, для розгортання партизанської вiйни й створення нестерпних умов для агресора i його пособникiв. 18 липня зазначену директиву було доповнено постановою ЦК ВКП(б) про органiзацiю Опору в тилу нiмецько-фашистських вiйськ. У нiй партiйнi органiзацiї зобов'язувалися надавати партизанськiй боротьбi "найширший розвиток та бойову активнiсть"8 .
Таким чином, уже в першi тижнi вiйни вищi ешелони влади в Кремлi заклали основи органiзованого руху опору на тимчасово окупованiй територiї Радянського Союзу, полiтичне й iдеологiчне керiвництво яким взяла на себе комунiстична партiя. Пiзнiше, внаслiдок дiй нацистської окупацiйної адмiнiстрацiї, цей рух зiмкнувся з постiйно зростаючим антифашистським опором мiсцевого населення i перерiс у справжню партизанську вiйну або ж, за словами К.Клаузевiца, в "народну вiйну", "...котра руйнує, як повiльно жеврiючий вогонь, основнi пiдвалини ворожої армiї"9 .
Як показали першi мiсяцi вiйни, для органiзацiї широкомасштабного та ефективного руху народних месникiв нi партiйно-державне керiвництво СРСР, нi органи держбезпеки, нi вiйськове командування виявилися фактично не готовими. Попередня робота з пiдготовки розгортання партизанської боротьби у прикордонних районах Радянського Союзу, яка велася з кiнця 1920-х pp. на випадок очiкуваної агресiї з боку країн капiталiстичного свiту, була згорнута пiд час полiтичних арештiв У серединi 1930-х pp. Як згадував вiдомий фахiвець мiнно-пiдривної справи, полковник I.Старинов, "були репресованi повнiстю всi партизани-пiдпiльники-диверсан-ти"10 . Нагромадженi запаси зброї, набоїв, спорядження були розукомплектованi.
Водночас викривлене уявлення вищого вiйськово-полiтичного керiвництва СРСР про могутнiсть Червоної армiї й нiбито готовнiсть пролетарiату захiдних країн будь-що пiдтримати першу країну рад наповнили новим змiстом радянську воєнну доктрину. За словами того ж Старинова, в "1933 роцi перемогли прихильники теорiї вiйни на чужiй територiї"11 . Йшлося вже не про те, щоб не поступитися жодним клаптиком власної землi, а про необхiднiсть у разi воєнного конфлiкту бити ворога на його теренi. За таких обставин пiдготовка до партизанських дiй в умовах окупацiї власної територiї визнавалася не тiльки недоцiльною, а i шкiдливою.
Була, на нашу думку, ще одна поважна причина, яка спонукала партiйно-державне керiвництво поставитися негативно до пiдготовки партизанської вiйни та згорнути всi роботи у цьому напрямку. З огляду на полiтичнi репресiї, якi розпочалися в СРСР з кiнця 1920-х pp. й особливо вiдчутно проявилися в Українi, у Кремлi були, мабуть, побоювання, що нагромадженi для учасникiв опору припаси можуть за певних обставин опинитися в руках тих прошаркiв населення, котрi були опозицiйно настроєнi до радянської влади.
Отож, слiд погодитися з думкою вiдомого нiмецького воєначальника, генерал-полковника Л. Рендулича, що радянське керiвництво "було далеке вiд того, щоб використати всi можливостi для органiзацiї та ведення боротьби у тилу противника . За його словами, для цього "необхiдно було б провести всеохоплюючу пiдготовку перед вiйною, чого зокрема зроблено не було", хоч саме в СРСР у 1933 р. було розроблено "доктрину ведення партизанської вiйни"12 .
З огляду на зазначене, розгортання збройної боротьби в тилу ворога доводилося проводити за екстремальних умов, коли нiмецько-фашистськi вiйська швид-
стр. 5
ко просувалися в глиб країни, а частини Червоної армiї вiдступали на схiд. За таких обставин вся дiяльнiсть, пов'язана з органiзацiєю партизанського руху, укомплектуванням створюваних формувань кадрами i оснащенням їх зброєю, нерiдко мала характер iмпровiзацiй, не доводилися до кiнця розпочатi справи, на кожному кроцi давався взнаки вузьковiдомчий пiдхiд.
Внаслiдок невирiшення питання про централiзацiю керiвництва партизанською боротьбою на тимчасово окупованiй територiї, органiзацiєю озброєних загонiв займалися паралельно, фактично незалежно однi вiд одних, партiйнi органiзацiї (ЦК нацiональних компартiй, обкоми, мiськкоми i райкоми партiї), органи НКВС (наркомати внутрiшнiх справ союзних республiк, їхнi обласнi, мiськi та районнi вiддiли), вiйськовi ради i полiтуправлiння фронтiв, полiтичнi й розвiдувальнi вiддiли армiй. Координацiя їхнiх зусиль та дiй на вищому партiйно-державному чи вiйськовому рiвнi була вiдсутня.
Партизанський рух 1941-1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свiй час визначила радянська iсторiографiя, три перiоди. I з такою перiодизацiєю, на нашу думку, слiд погодитись. Адже вона узгоджується з вiдомою перiодизацiєю Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 pp., органiчною та невiд'ємною частиною якої був рух Опору. Разом iз тим кожний iз трьох перiодiв мав свої особливостi, у тому числi й тi, якi були притаманнi рiзним регiонам СРСР, зокрема Українi. Звичайно, теоретично можна вести мову i про окрему перiодизацiю збройної боротьби в останнiй, якщо розглядати її у вiдривi вiд загальносоюзної та Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 pp. у цiлому. Але це був би штучний витвiр.
Перший перiод партизанського руху хронологiчно охоплює час вiд початку вiйни (22 червня 1941 р.) й до кiнця листопада 1942 p., тобто до оточення нiмецько-фашистських вiйськ пiд Сталiнградом. Той перiод характеризувався вiдсутнiстю сталих i узгоджених поглядiв рiзних радянських iнстанцiй на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцiльнiших форм керiвництва бойовими й диверсiйними дiями його учасникiв, створенням iз значним запiзненням системи спецiальних штабiв для централiзованого управлiння силами останнiх, органiзацiї їх дiяльностi в iнтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпiричним шляхом проходило становлення форм внутрiшньої органiзацiї та структури партизанських сил, оптимiзацiї їх чисельностi, вироблення власної тактики. У зазначений перiод бойовi дiї учасникiв руху опору мали переважно розрiзнений характер, спостерiгалася вiдсутнiсть взаємодiї мiж їх окремими загонами, епiзодичними були диверсiї на комунiкацiях гiтлерiвцiв.
Суспiльно-полiтичне становище в той перiод на тимчасово окупованих територiях СРСР позначалося поступовою змiною настроїв переважної бiльшостi населення, яке, внаслiдок репресiй фашистiв, позбавлялося iлюзiй щодо можливого спiвiснування з окупантами i схилялося до форм активного опору їх полiтицi.
Хоча у розпорядженнi дослiдникiв немає достовiрних документiв, але, за свiдченням учасникiв тих подiй, традицiйно вважається, що ЗО червня 1941 р. пiсля наради в Центральному комiтетi КП(б)У було створено оперативну групу на чолi iз секретарем ЦК iз кадрiв М.Спiваком для органiзацiї пiдпiльно-партизанської боротьби у тилу противника й керiвництва нею. Вiд полiтбюро Центрального комiтету КП(б)У цiєю дiлянкою роботи опiкувалися секретарi ЦК М.Бурмистенко та Д.Коротченко. Зазначена вище група координувала свою дiяльнiсть iз 4-м управлiнням Народного комiсарiату внутрiшнiх справ УРСР i вiйськовими радами Пiвденно-Захiдного й Пiвденного фронтiв.
Як згадував колишнiй начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т.Строкач, створення перших його загонiв в Українi розпочалося Ц 5 липня 1941 р.13 , коли стався стрiмкий прорив нiмецьких танкових та мотори-
стр. 6
зованих частин на київському напрямку. Першi дiї партизанiв у тилу фашистiв мали мiсце в липнi-серпнi 1941 р. на територiї Житомирської й Київської областей, у зонi дислокацiї Пiвденно-Захiдного фронту.
За деякими даними, за перiод iз червня по вересень 1941 р. НКВС УРСР пiдготував та перекинув у тил ворога 122 загони народних месникiв чисельнiстю 5,8 тис. бiйцiв14 . На 1 жовтня 1941 р. в областях України, за вiдомостями ЦК КП(б)У, було сформовано 738 партизанських загонiв (26 257 бiйцiв) i 191 диверсiйна група (1374 особи)15 . Разом iз тим несприятливий перебiг бойових дiй на фронтi, коли радянськi вiйська термiново залишили захiднi областi, фактично зiрвав заходи щодо розгортання у цьому регiонi руху Опору. Хоча в липнi - вереснi 1941 р. туди було перекинуто через лiнiю фронту 37 озброєних загонiв (понад 550 чол.) та 233 органiзатори пiдпiлля16 , бiльша частина з них не зумiла розгорнути своєї дiяльностi, розпалася або була лiквiдована фашистськими контррозвiдувальними органами. Серйозною перешкодою на шляху органiзацiї радянського партизанського руху у Захiднiй Українi стала ОУН С.Бандери, яка користувалася широкою пiдтримкою мiсцевого населення.
На хiд партизанської боротьби в УРСР у 1941 р. негативно вплинула швидка окупацiя переважної бiльшостi її територiї вiйськами нiмцiв й їх союзникiв, що не дозволило радянськiй владi провести в життя низку заходiв iз розгортання руху Опору. Крiм того, загравання нiмецької окупацiйної адмiнiстрацiї в липнi -вереснi 1941 р. з мiсцевим населенням - звiльнення з полону червоноармiйцiв-українцiв, дозвiл на вiдкриття церков, створення нацiональних громадських органiзацiй, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС - помiтно обмежувало його участь у створеннi партизанських загонiв.
Пiсля поразки нiмецько-фашистських вiйськ пiд Москвою в груднi 1941 р. i загального наступу Червоної армiї взимку 1942 р. намiтилась активiзацiя партизанського руху. В Українi особливо вдало дiяли об'єднанi загони С.Ковпака, I.Копьонкiна, О.Сабурова, О.Федорова, iнших командирiв. За даними НКВС УРСР, за перiод з 1 серпня 1941 р. по 1 березня 1942 р. українськi партизани знищили 1652 об'єкти вiйськового призначення, у тому числi пiдiрвали 27 ворожих ешелонiв. Втрати противника в боях та диверсiях оцiнювалися бiльш як у 12 тис. солдатiв i офiцерiв, власнi - майже в 600 бiйцiв17 .
Незважаючи на певнi позитивнi тенденцiї у розвитку партизанського руху, стан збройної боротьби в тилу нiмецько-фашистських вiйськ ще не вiдповiдав тим завданням, якi ставилися вищим партiйно-радянським керiвництвом. Учасникам Руху Опору протистояв вмiлий i фахово пiдготовлений противник, котрий здiйснював контрпартизанськi акцiї та вправно манiпулював свiдомiстю частини населення України, залучаючи її на свiй бiк.
Перебiг боротьби народних месникiв в Українi показав, що неузгодженiсть планiв i форм використання партизанських сил, вiдсутнiсть єдиного керiвного й координацiйного центру помiтно впливали на ефективнiсть бойової дiяльностi останнiх. Однi загони занадто довго затримувалися з виходом у тил ворога, iншi - самовiльно покидали окуповану територiю, не використавши iснуючi можливостi для ведення збройної боротьби. Через органiзацiйнi та кадровi прорахунки частина їх розпалася. Станом на 15 березня 1942 р. з 1376 загонiв i груп, якi були на облiку в НКВС УРСР, iнформацiя про бойовi дiї надiйшла лише вiд 14118 . Доля iнших через вiдсутнiсть зв'язку була невiдомою. До того ж партизани часто вiдчували брак засобiв радiозв'язку, мiнно-пiдривних пристроїв, автоматичної зброї.
Поразка радянських вiйськ у травневих боях 1942 р. в Криму й пiд Харковом спонукала Кремль радикально переглянути своє ставлення до партизанського руху та посилити увагу до збройної боротьби у тилу фашистiв, маючи на метi зробити її однiєю з вирiшальних умов перемоги над ворогом"19 . 30 травня 1942 р.
стр. 7
Державний комiтет оборони (ДКО) ухвалив постанову про створення при Ставцi Верховного Головнокомандування Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) i пiдпорядкованої йому системи спецiальних штабiв для об'єднання керiвництва останнiм20 . Згiдно з цим документом, при Вiйськовiй радi Пiвденно-Захiдного напрямку було органiзовано Український штаб партизанського руху, який розпочав свою дiяльнiсть iз 20 червня 1942 р.
За станом на 26 червня того ж року на облiку в ньому перебували 704 загони (26,8 тис. бiйцiв) та 622 винищувальнi групи (1483 особи), але штаб мав радiозв'язок лише з 22 загонами (3310 бiйцiв), котрi дiяли у пiвнiчних районах Лiвобережної України21 . Вiдомостi про стан i дiяльнiсть iнших формувань були вiдсутнi. За даними ЦШПР, дiючими в УРСР рахувалися 238 загонiв чисельнiстю у 12133 бiйцiв22 . Але Москва вважала, що можливостi для розширення руху Опору на українських територiях використовувалися незадовiльно. 15 липня 1942 р. Центральний штаб партизанського руху зробив зауваження УШПР про те, що нiчого не зроблено для розгортання збройної боротьби у тилу фашистiв у пiвденнiй та пiвденно-захiднiй частинах України, особливо в районах правобережжя Днiпра23 .
На нашу думку, згаданi закиди у бiк УШПР у свiтлi вiдомих фактiв були несправедливими. На середину лiта 1942 р. суспiльно-полiтичне становище в УРСР було надзвичайно складним i малосприятливим для розвитку партизанського руху. Пiд натиском нiмцiв радянськi вiйська залишали українськi терени. 22 липня 1942 р. фашисти повнiстю захопили територiю УРСР, встановивши на нiй жорстокий окупацiйний режим. Невдачi на фронтi й вiдступ Червоної армiї з України позначилися на моральному станi населення. Гiтлерiвцi шляхом каральних акцiй проти непокiрних, а також обiцянками i посулами намагалися залучити на свiй бiк найменш стiйкi елементи, й це їм частково вдалося. З даного приводу вiдомий командир з'єднання М.Наумов говорив: "Бої у той час точилися пiд Сталiнградом. В партизани нiхто не йшов... Коли за мiсяць прийде до загону одна людина з оточення - це вже добре". За його словами, нерiдко доводилося застосовувати примусову мобiлiзацiю у партизани, загрожувати в разi вiдмови розстрiлом24 . До того ж сам УШПР у той перiод опинився на берегах Волги i через брак радiозасобiв не мав можливостi керувати збройною боротьбою на українських територiях, постачати партизанiв зброєю, боєприпасами, iншим спорядженням.
Тим часом, незважаючи на всi недолiки, рух Опору в Українi не припинявся. Цей факт пiдтверджується нiмецькими джерелами. Так, у звiтi командування охорони тилу групи армiй "Б" за серпень 1942 р. повiдомлялося, що в зонi його дислокацiї вiдмiчено присутнiсть 5 тис. партизанiв. Центрами їхньої дiяльностi були райони Льгов - Бахмач - Щорс - Грем'яч - Середина-Буда, де вiдбулося 59 бойових зiткнень нiмцiв iз озброєними загонами25 . Вiдзначалася також активнiсть партизанiв на пiвнiч вiд лiнiї Днiпропетровськ - Павлоград - Лисичанськ й особливо на пiвденний схiд вiд Харкова. 1 вересня 1942 р. начальник СС i полiцiї України наказав "припинити негайно рух одиночних машин усiх систем у рейхскомiсарiат України в областях на пiвнiч вiд залiзничної лiнiї Чернiгiв - Овруч - Бiлокоровичi - Олевськ - Сарни - Ковель - Любомль"26 .
Перший перiод партизанського руху, у тому числi й в УРСР, був часом най тяжчих iспитiв для щойно створених загонiв, гiрких поразок та прикрих втратi" Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки i прорахунки вищого керiвництва щодо органiзацiї збройної боротьби на окупованiй територiї, набували досвiду ведення партизанської вiйни, вдосконалювали тактику чи форми бойової, диверсiйної й розвiдувальної дiяльностi.
Другий перiод руху Опору, який хронологiчно датується кiнцем листопада 1942 р. i завершується кiнцем 1943 p., був добою його найбiльшого розвитку на окупованiй територiї СРСР, позначився збiльшенням кiлькостi дiючих парти-
стр. 8
занських формувань та зростанням їх чисельностi, якiсними змiнами в бойовiй дiяльностi останнiх, у розвитку їхньої тактики, в перетвореннi цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегiчного значення. В даному перiодi завершилося створення мережi спецiальних органiв для централiзованого керiвництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здiйснено широкi заходи щодо пiдготовки кадрiв для Опору й їх матерiально-технiчного забезпечення.
У згаданий час сталися помiтнi змiни в суспiльно-полiтичному становищi на окупованих українських територiях, зумовленi поразками гiтлерiвцiв та їхнiх союзникiв на фронтах свiтової вiйни. Ще у жовтнi 1942 р. батальйон пропаганди нiмецьких збройних сил на пiвденнiй дiлянцi Схiдного фронту повiдомляв, що наступальнi дiї бiльшовикiв, особливо тривалi бої пiд Сталiнградом i ширшi масштаби дiяльностi партизанiв, розглядаються мiсцевим населенням України "як слабкiсть нiмецького вермахту", а тому "явно вiдчувається зростаюче негативне ставлення до нiмцiв та зневiра до їхнiх заходiв"27 . Iз такого перебiгу подiй неодмiнно мала скористатися радянська сторона.
Особливiстю цього перiоду слiд визнати й виникнення на теренах Волинi - Полiсся Української повстанської армiї (УПА), яка стала фактором, котрий помiтно впливав на дiї радянських партизанiв у захiдних областях України. Повстанцi та пiдпiльники, згуртованi в лавах ОУН-УПА, виявилися гiдними супротивниками останнiх.
Основним змiстом партизанської боротьби в Українi у другому перiодi стала реалiзацiя розроблених ЦК КП(б)У й УШПР оперативних планiв бойових дiй на зимовий перiод 1942-1943 pp., на весняно-лiтнiй 1943 p., зокрема плану захоплення та утримання переправ через рiки Десна, Днiпро, Прип'ять i допомоги Червонiй армiї щодо оволодiння Києвом (вересень - жовтень 1943 p.). Цi плани були схваленi вищим партiйно-радянським керiвництвом й узгодженi з командуванням вiдповiдних фронтiв.
Упродовж грудня 1942 р. - березня 1943 р. вiдбулося становлення системи управлiння партизанським рухом в Українi. У пiдпорядкуваннi УШПР перебували представництва при вiйськових радах Воронезького, Пiвденно-Захiдного та Пiвденного фронтiв й обласнi штаби руху Опору. Першi здiйснювали керiвництво партизанською боротьбою в прифронтовiй смузi, другi - у глибокому тилу противника. Сам УШПР iз квiтня 1943 р. перебував в оперативному пiдпорядкуваннi Ставки Верховного Головнокомандування. Полiтичний контроль за дiяльнiстю останнього i його системи здiйснював ЦК КП(б)У.
У процесi виконання плану бойових дiй партизанiв України на зимовий перiод з 1 листопада 1942 по 1 квiтня 1943 р. чисельнiсть особового складу бойових формувань, якi перебували в пiдпорядкуваннi УШПР, збiльшилася майже втричi. У лавах 74 формувань та з'єднань налiчувалося 15 тис. бiйцiв28 , не рахуючи мiсцевих озброєних загонiв та груп. За неповними даними, резерв кадрiв партизанського руху обчислювався в 200 тис. чол.29 , готових при наявностi зброї стати до боротьби з фашистами. Гучний резонанс серед населення окупованих територiй мали рейди єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з Лiвобережної України на правий берег Днiпра, у район бiлорусько-українського Полiсся.
Для потреб партизанiв було перекинуто лiтаками за лiнiю фронту значну кiлькiсть зброї, боєприпасiв, вибухiвки тощо. В доповiдi рейхскомiсара України у Берлiн про становище в регiонi за березень - квiтень 1943 р. зазначалося, що завдяки постачанню партизанiв iз радянського тилу їхня дiяльнiсть у пiвнiчнiй частинi Волинської, Житомирської та Київської областей помiтно активiзувалася. Водночас Е. Кох був змушений вiдзначити, що за сiчень - квiтень 1943 р. кiлькiсть, диверсiй на залiзницях Ковель - Київ, Брест - Козятин - Київ становила вiдповiдно 110 i 5630. Нiмецькi експерти констатували, що диверсiйними дiями колосальнi матерiальнi збитки з великою кiлькiстю людських жертв"31 .
стр. 9
Не обiйшли увагою гiтлерiвцi й зрослий рiвень централiзованого управлiння партизанськими силами. Ще в сiчнi - лютому 1943 p., оцiнюючи їх можливостi у так званому "мокрому трикутнику", мiж pp. Прип'ять та Днiпро, полiцiя безпеки i СД Нiмеччини дiйшла висновку, що великi партизанськi формування мають єдине керiвництво, з яким пiдтримують постiйний зв'язок, i що головним завданням цих останнiх є дезорганiзацiя тилу нiмецьких вiйськ, особливо руйнування шляхiв сполучення, зрив постачання вiйськових частин на фронтi тощо.
Але найбiльш дошкульного удару учасники руху Опору України завдали по фашистах у ходi реалiзацiї оперативного плану бойових дiй на весняно-лiтнiй перiод 1943 р. При цьому найбiльшу увагу було звернуто на диверсiї на комунiкацiях вермахту. В порiвняннi з попереднiм часом згаданий план був значно краще забезпечений у кадровому й матерiально-полiтичному вiдношеннi.
Через труднощi, пов'язанi з транспортуванням людей та вантажiв на окуповану територiю, активнi дiї партизанiв розпочалися iз середини червня 1943 р. У глибокий тил ворога вирушили з'єднання С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Федорова, iнших командирiв. Вже в червнi командування оперативного тилу групи армiй "Пiвдень" вiдзначило 135 випадкiв появи у зонi своєї дислокацiї партизанських загонiв i з'єднань, а в серпнi 1943 р. вже iнформувало, що вiдбулося понад 940 боїв мiж ними й нiмцями32 . Особливого резонансу набув рейд у Карпати з'єднання С.Ковпака (червень - вересень 1943 p.). Незважаючи на втрати, партизани помiтно дезорганiзували дiяльнiсть нiмецької адмiнiстрацiї на Станiславщинi, пiдштовхнули до антифашистської боротьби пiдпiльнi структури ОУН(Б). Рейд ковпакiвцiв до Галичини в черговий раз пiдтвердив вразливiсть у цьому регiонi позицiй нiмецької влади вiд дiй добре вишколених та гарно озброєних учасникiв формувань руху Опору, однак ЦК КП(б)У й УШПР не змогли скерувати туди iншi партизанськi загони.
Особливо вiдчутних збиткiв зазнали гiтлерiвцi вiд диверсiйних дiй українських народних месникiв. За перiод з 1 квiтня по 1 серпня 1943 р. на територiї УРСР було пiдiрвано 713 ешелонiв, внаслiдок чого знищено або пошкоджено 788 паровозiв, 8030 платформ, цистерн, вагонiв, зруйновано 108 залiзничних i 283 шосейнi мости, розiбрано або пiдiрвано 57,5 км рейок, здiйснено 8 нападiв на залiзничнi станцiї. Пiд ударами партизанiв у той перiод перебувало 40 напрямкiв та дiлянок залiзниць загальною довжиною близько 4 тис. км33 .
Хоч починаючи з весни 1943 p., пiд впливом подiй на фронтах свiтової вiйни, де вiйська держав "вiсi" терпiли поразки вiд збройних сил антигiтлерiвської коалiцiї, населення окупованих районiв України почало активнiше вступати до лав партизанiв, однак зростання чисельностi формувань останнiх, з огляду на брак озброєння, вiдбувалося ще повiльно. А це в свою чергу обмежувало можливостi руху Опору щодо розширення масштабiв збройної боротьби у тилу фашистiв в Українi у весняно-лiтнiй перiод 1943 р. Незважаючи на те, що на 1 серпня того року УШПР мав у своєму пiдпорядкуваннi 116 озброєних загонiв i 31 групу (всього - 25 тис. бiйцiв)34 , ця чисельнiсть виглядала явно недостатньою для реалiзацiї масштабних та складних бойових завдань у ворожому тилу.
Вже наприкiнцi травня 1943 р. командир партизанського загону А.Грабчак повiдомив УШПР, що до нього щоденно приходить 20-30 добровольцiв, але через брак зброї вiн не може їх зарахувати до своїх лав35 . Незабаром пiсля цього до штабу надiйшла радiограма вiд керiвника кам'янець-подiльських партизанiв С.Олексенка iз скаргою на вiдсутнiсть необхiдної кiлькостi озброєння й неможливiсть з цiєї причини приступити до виконання бойових завдань36 . Не краще виглядала ситуацiя i в наступнi мiсяцi. А за повiдомленням уповноваженого ЦК КП(б)У по Київщинi I.Чепурного вiд 16 серпня 1943 р., до загонiв учасникiв руху Опору областi при наявностi зброї можна було б прийняти до 5 тис. чол.37 До ЦК КП(б)У та
стр. 10
УШПР постiйно надходили також звернення партизанських командирiв про гостру нестачу вибухiвки й мiнно-пiдривних засобiв, що помiтно гальмувало диверсiйну дiяльнiсть.
У контекстi зазначеного варто зауважити, що брак зброї помiтно впливав на розвиток руху Опору i в Захiднiй Європi. З цього приводу керiвник "Воюючої Францiї" генерал Ш. де Ґолль писав: "Фактично контингенти бiйцiв внутрiшнiх сил перебували у прямiй залежностi вiд озброєння, яке їм давалося"38 .
Поряд iз недостатнiм забезпеченням партизанiв України озброєнням та боєприпасами однiєю з причин, яка не дозволила в повному обсязi виконати завдання оперативного плану бойових дiй на весняно-лiтнiй перiод 1943 p., були прорахунки ЦК КП(б)У й УШПР щодо об'єктивної оцiнки стану бойових сил озброєних формувань республiки, недооцiнка здатностi гiтлерiвцiв захистити свiй тил. Перед партизанами часто-густо ставилися завдання, якi перевищували їхнi реальнi можливостi, що призводило до невиправданих втрат. Саме з цiєї причини було змушене повернутися з Карпат з'єднання С.Ковпака, а формування Я.Мельника не зумiло закрiпитися на теренах Вiнниччини. Не вдалося пробитися у пiвденнi райони України та в Молдавiю iншим партизанським загонам i з'єднанням.
У ходi виконання оперативного плану на весняно-лiтнiй перiод 1943 р. радянськi озброєнi формування зустрiли несподiвано сильний опiр з боку ОУН-УПА на теренах Волинi - Полiсся. Саме ця обставина не дозволила вивести оперативнi групи ЦК КП(б)У й УШПР на територiю Дрогобицької, Львiвської, Станiславської та Чернiвецької областей. Крiм з'єднання С.Ковпака, на терени Галичини не зумiла пробитися решта партизанських формувань.
Масове звiльнення територiї УРСР вiд нацистiв, яке розпочалося пiсля поразки нiмецько-фашистських вiйськ у битвi пiд Курськом, висунуло перед учасниками руху Опору України новi вiдповiдальнi завдання. Йшлося про те, щоб партизанськi загони i з'єднання надали активну допомогу наступаючим частинам Червоної армiї в подоланнi так званого "Схiдного валу" по Днiпру, а також iнших водних рубежiв. 15 вересня 1943 р. Вiйськова рада Воронезького фронту затвердила розроблений УШПР план захоплення збройними загонами переправ через Десну, Прип'ять, Днiпро й сприяння радянським вiйськам у справi визволення Києва. Для участi в накреслених дiях передбачалося залучити 11 формувань чисельнiстю понад 17 тис. бiйцiв39 . 22 вересня того року УШПР проiнформував командуючого Центральним фронтом генерала армiї К.Рокоссовського про те, що українськi партизани отримали вказiвки взаємодiяти з його вiйськами.
Як показав час, партизанським формуванням України вдалося впоратися лише з першою частиною згаданого оперативного плану. Починаючи з 19 вересня 1943 p., вони на Чернiгiвщинi та Київщинi приступили до органiзацiї й утримання переправ для радянських вiйськ на Деснi, Прип'ятi, Днiпрi, в зонi дислокацiй Центрального, Воронезького i Степового фронтiв. Всього було органiзовано 25 переправ, у тому числi 3 - на Деснi, 12 - на Днiпрi, 10 - на Прип'ятi40 . Вiйськова рада Воронезького фронту в наказi вiд 10 жовтня 1943 р. вiдзначила, що партизанськi формування I.Бовкуна, М.Таранущенка, В.Ушакова, Ю.Збанацького, 1-Хитриченка та Г.Покровського "поставлене їм бойове завдання щодо захоплення й утримання до пiдходу частин Червоної армiї переправ на рiках Десна, Днiпро i Прип'ять виконали успiшно"41 .
Що стосується участi учасникiв руху Опору у звiльненнi вiд фашистiв столицi СР, то безпосередньо ця акцiя не вдалася. Партизанськi формування, якi дислокувалися на Правобережнiй Українi, не зумiли своєчасно вийти у визначенi їм райони, а ротивнику, iз свого боку, вдалося зiрвати наступ радянських вiйськ на Київ iз Буринського плацдарму. Лише кавалерiйське з'єднання М.Наумова зумiло наблизитися до пiвнiчного заходу до столицi України на 40-50 км, але було вiдкинуте фашистами.
стр. 11
За цих обставин УШПР поставив перед партизанськими формуваннями завдання розгорнути бойовi та диверсiйнi дiї в оперативному тилу нiмецького вiйськового угруповання, яке утримувало київський плацдарм. 9 жовтня 1943 р. у донесеннi коменданта 585-го армiйського району (4-а танкова армiя) повiдомлялося, що партизани, отримуючи постачання з повiтря, готуються до ударiв по нiмецьких вiйськах на захiд вiд Києва. В зв'язку з цим командування противника зажадало вiд своїх частин активними дiями знищити останнiх у зонi своєї дислокацiї (частина Житомирської областi й Київська)42 .
Пiсля звiльнення Червоною армiєю столицi України та з огляду на потужний контрнаступ вермахту на київському напрямку, який розпочався 13 листопада 1943 p., партизанськi формування брали активну участь в оборонних боях радянських вiйськ, якi продовжувалися фактично до кiнця грудня того ж року. При цьому варто вiдзначити захоплення учасниками руху Опору райцентру Ємiльчине (з'єднання М.Наумова) й мiста, i залiзничної станцiї Овруч (з'єднання О.Сабурова). Вiйськове командування високо оцiнило дiї партизанських загонiв I.Дiброва, М.Кришталя та iнших командирiв, якi створили сприятливi умови для оволодiння частинами 5-ї гвардiйської танкової армiї (2-й Український фронт) мiстом та залiзничною станцiєю Знам'янка (Кiровоградщина).
Другий перiод партизанського руху став часом найбiльших його досягнень у бойовiй, диверсiйнiй i розвiдувальнiй дiяльностi в тилу нiмецько-фашистських вiйськ, вершиною вiйськової майстерностi. Бiльша частина командування руху Опору впевнено почувалася у тактицi, вмiла планувати й проводити складнi бойовi та диверсiйнi операцiї, органiзовувати тривалi рейди по тилах противника. Характеризуючи бойовi можливостi українських партизанiв, генерал армiї М.Ватутiн вiдзначав "їх здатнiсть самостiйно i разом з частинами Червоної армiї здiйснювати серйознi й великi за масштабами вiйськовi операцiї"43 . Високої думки про останнiх були зокрема командуючий 13-ю армiєю 1-го Українського фронту генерал-полковник М.Пухов, багато командирiв корпусiв та дивiзiй.
Впродовж 1943 р. партизанськi загони i з'єднання, якi пiдпорядковувались УШПР, здiйснили 292 напади на гарнiзони, комендатури й кущi полiцiї, 24 - на штаби вiйськових та тилових пiдроздiлiв i частин противника, 19 - на залiзничнi станцiї, оволодiли 21 районним центром. Було пiдiрвано 3688 ворожих ешелонiв. Вiд партизанiв надiйшло до УШПР 1260 донесень, якi мiстили 2011 фактiв розвiдувального характеру44 . Зазначенi показники були найвищими за всю iсторiю збройної боротьби в Українi.
На завершальному етапi визволення територiї УРСР вiд гiтлерiвських окупантiв (сiчень - серпень 1944 p.), який став третiм перiодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалi активними дiями по дезорганiзацiї тилу нiмецько-фашистських вiйськ сприяти бойовим операцiям Червоної армiї. При цьому прiоритетне значення надавалося виходу партизанських загонiв i з'єднань на терени Захiдної Волинi та Галичини.
Тим часом оперативна ситуацiя на Правобережнiй Українi й у захiдних областях республiки на початку 1944 р. мала новi особливостi в порiвняннi з 1942-1943 pp. По-перше, у зв'язку iз скороченням довжини лiнiї фронту i зменшенням глибини оперативного тилу своїх вiйськ противник отримав можливiсть створити в оборонi високi тактичнi щiльностi, змiцнити гарнiзони навколо мiсць дислокацiї партизанiв, посилити охорону комунiкацiй. По-друге, в захiдних областях України реальною бойовою силою у той час виступили ОУН-УПА, якi користувалися широкою пiдтримкою мiсцевого населення та були готовi активно протидiяти поверненню в регiон радянської влади.
Однак ЦК КП(б)У й УШПР, аналiзуючи перспективи бойової та диверсiйної дiяльностi партизанiв у 1944 р., не врахували, на нашу думку, зазначенi вище
стр. 12
особливостi. Як i в попереднi роки, недооцiнювалися наявнi труднощi й перебiльшувалися можливостi їх формувань, якi мали дiяти в складних бойових та полiтичних умовах. Поза увагою керiвництва залишилась i та обставина, що чимала частина особового складу озброєних загонiв та з'єднань, воюючи впродовж 1941-1943 pp., вiдчувала велику фiзичну й моральну втому, що позначалося на їхнiй боєздатностi.
На початку 1944 р. найбiльш високою була концентрацiя партизанських сил на територiї Рiвненської, Житомирської та Кам'янець-Подiльської областей. Тут, у зонi дислокацiї 13-ї й 60-ї армiй 1-го Українського фронту, перебувало 18 з'єднань у складi 115 загонiв чисельнiстю близько 30 тис. чол.45 Це було використано радянським командуванням, котре при проведеннi Рiвненсько-Луцької наступальної операцiї 27 сiчня - 11 лютого 1944 р. вiдвело в нiй помiтну роль партизанам, якi, за словами командуючого 13-ю армiєю М.Пухова, виявили себе "грiзною силою у боротьбi з окупантами". Загони та з'єднання учасникiв руху Опору не тiльки активно взаємодiяли з наступаючими радянськими вiйськами, а й самостiйно вибивали гiтлерiвцiв iз населених пунктiв, утримуючи останнi до пiдходу частин Червоної армiї. Результативними були також диверсiйнi дiї партизанiв.
Якщо на теренах Волинi - Полiсся i Подiлля партизанськi формування в цiлому впоралися з поставленими перед ними бойовими завданнями, то їх спроби пробитися у Галичину виявилися невдалими. Крiм з'єднань П.Вершигори, М.Наумова, М.Шукаєва, у той регiон фактично не вийшло жодне iнше формування. Однак з'єднання П.Вершигори й М.Наумова не довго затрималися в Дрогобицькiй та Львiвськiй областях i були змушенi з втратами вiдступити на польську територiю, а формування М.Шукаєва перейшло у Словаччину. Головна причина цих невдач крилась в активнiй протидiї ОУН-УПА й вiдсутностi пiдтримки партизанiв iз боку мiсцевого населення. Ще 17 березня 1944 р. заступник начальника УШПР I.Старинов в однiй з iнформацiй до штабу писав, що радянським учасникам руху Опору на територiї Тернопiльської та Львiвської областей буде дiяти важче, нiж на територiї Нiмеччини!46
Разом iз тим, перейшовши на територiю Польщi та вiдчуваючи пiдтримку її населення, з'єднання П.Вершигори, М.Наумова, iнших партизанських командирiв завдали чимало клопоту гiтлерiвцям. Вже 1 березня 1944 р. вiддiл "Iноземнi армiї Сходу" Генерального штабу сухопутної армiї Нiмеччини вiдзначав, що у пiвнiчно-захiднiй частинi тилу групи армiй "Пiвдень" добре озброєнi формування партизанiв вступили на територiю Польського генерал-губернаторства й здiйснюють численнi диверсiйнi дiї, загрожуючи залiзничним лiнiям Перемишль - Люблiн, Львiв - Люблiн та деяким вiйськовим i промисловим об'єктам47 . А вiдомий нiмецький iсторик В.Герлiц назвав рейд з'єднання М.Наумова "чудовим прикладом ведення оперативної партизанської вiйни". За його словами, радянськi озброєнi з'єднання тривалий час завдавали ударiв iз лiсових районiв у витоках рiк Захiдний Буг та Стрий по важливих комунiкацiях, i нiмецьким вiйськам не вдалося їх розбити48 .
На завершальному етапi визволення територiї України в сiчнi - серпнi 1944 р. партизанськi загони й з'єднання пiдiрвали 1015 ешелонiв противника, зруйнували 464 залiзничних i шосейних мости, розгромили 52 штаби та гарнiзони, знищили 638 одиниць бронетехнiки, 4647 автомашин49 , завдали вороговi втрат У живiй силi. Оцiнюючи дiяльнiсть українських учасникiв руху Опору на тому етапi, можна, на нашу думку, послатися на твердження вiдомого гiтлерiвського воєначальника, генерал-полковника Г.Ґудерiана. "...Дiї партизанiв наприкiнцi вiйни,- згадував вiн, - особливо активiзувалися й охоплювали всi райони бойових дiй. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цiлi з'єднання, якi були вкрай необхiднi на фронтi"50 .
стр. 13
Партизанський рух у 1941-1944 pp. в УРСР, як свiдчать iсторичнi документи, спогади його учасникiв та працi дослiдникiв, пройшов складний i часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламi 1942/1943 pp. у важливий фактор розгрому й вигнання з української землi нiмецько-фашистських окупантiв. Якщо в 1941-1942 pp. дiї нечисленних загонiв партизанiв (вiд 25 до 100 бiйцiв) мали переважно розрiзнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову дiяльнiсть їх формування чисельнiстю вiд 800 до 1,5 тис. бiйцiв i бiльше, озброєнi гарматами, мiнометами, автоматичною зброєю. їхнi дiї координувалися спецiальними штабами. Системний характер мали диверсiї партизанiв на комунiкацiях гiтлерiвської армiї, якi призводили до зриву вiйськових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живiй силi та технiцi.
На тлi вiдомих здобуткiв учасникiв руху Опору, якi змушений був визнати й їх противник, варто зазначити, що вище партiйно-радянське керiвництво у Кремлi недостатньо використало потенцiал партизанського руху на окупованiй фашистами територiї СРСР i особливо в Українi. Цього погляду дотримується багато вiтчизняних та зарубiжних дослiдникiв. А сучаснi росiйськi iсторики розглядають народну боротьбу 1941-1944 pp. як "вiйну невикористаних можливостей". Особливо це стосується, на думку колишнього заступника начальника УШПР, полковника I.Старинова, диверсiйних дiй на комунiкацiях гiтлерiвцiв.
Найперспективнiшою з точки розвитку партизанського руху була окупована фашистами територiя України, де вони мали найбiльш розгалужену структуру свого тилу серед захоплених територiй Радянського Союзу i надзвичайно вразливi комунiкацiї. Пiд час битв за Кавказ, Сталiнград та на Курськiй дузi (1942-1943 pp.) бiльшiсть перевезень вермахту здiйснювалася через українську територiю. Тут вiдпочивали i переформовувалися нiмецькi вiйськовi з'єднання, проводився середнiй i дрiбний ремонт бойової технiки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновiдомий iнтерес фашистiв до її сировинних та людських ресурсiв.
Хоч на українськiй територiї, крiм пiвнiчних районiв, були вiдсутнi великi лiсовi масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливостi для дiй їх мобiльних загонiв (50-100 бiйцiв) i диверсiйних груп були цiлком сприятливi. До цього слiд додати, що на українських теренах пiсля боїв 1941-1942 pp. залишилося багато вiйськових-оточенцiв, якi становили резерв кадрiв учасникiв руху Опору.
Однак, щоб реалiзувати зазначений вище потенцiал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхiдно було на державному рiвнi у стислий строк розв'язати низку органiзацiйних, кадрових та матерiально-технiчних проблем. На зламi 1942/1943 pp. начальник ЦШПР П.Пономаренко звернув увагу Й.Сталiна на стратегiчне значення України для розвитку партизанського руху, пiдкресливши, що цю обставину розумiють нiмцi. Проте в Кремлi не вiдчувалося бажання посилити увагу саме до бойової й диверсiйної дiяльностi партизанiв республiки. Звичайно, не можна стверджувати, що нiчого не робилося. Проте Москва, на нашу думку, не надала озброєнiй боротьбi в Українi прiоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Бiльше уваги придiлялося учасникам руху Опору Бiлорусiї та Росiйської Федерацiї.
Ми далекi вiд того, щоб брати пiд сумнiв, що голова Державного комiтету оборони не розумiв стратегiчного значення України в загальних планах розгортання збройної боротьби на окупованiй територiї Радянського Союзу. Вiдомо й те, що в 1941-1944 pp. у СРСР вiдчувалася нестача певних видiв зброї, особливо автоматичної, боєприпасiв, а також авiатранспорту для перекидання людей i вантажiв за лiнiю фронту. Але головним здається те, що саме з полiтичної точки зору Й.Сталiн був проти того, щоб надати найширший розвиток партизанському руху в Ук-
стр. 14
раїнi. Можна припустити, що його турбувала думка про те, щоб за певних обставин численнi та добре озброєнi формування, де бiльшу частину бiйцiв становили етнiчнi українцi, не перейшли пiд вплив нацiонально орiєнтованих елементiв, на антирадянськi позицiї або ж їхня зброя не потрапила до останнiх, якi демонстрували високу полiтичну активнiсть у захiдних областях республiки.
Заохочуючи партiйно-радянське керiвництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистiв, Москва, не вирiшуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового й матерiально-технiчного забезпечення учасникiв руху Опору, постiйно вимагала вiд них самопожертви в iм'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навченi, не завжди укомплектованi фахово пiдготовленими командирами i спецiалiстами партизанськi формування, вiдчуваючи ще й брак зброї та боєприпасiв, зазнавали невиправданих втрат. В останньому випадку мова може йти i про iншi регiони Радянського Союзу. У тiй страшнiй вiйнi кредо вiйськово-полiтичного керiвництва СРСР було: "перемога не має цiни". Можливо, з вiйськової точки зору це й так, але тi люди, котрi втратили своїх рiдних та близьких, схильнi думати iнакше. Iсторiю, звичайно, не можна переписати, але переосмислювати подiї минувшини вкрай необхiдно i корисно для суспiльства. Це стосується й партизанського руху 1941-1944 pp.
----
1 Антифашистское движение Сопротивления в странах Европы в годы Второй мировой войны. - М., 1962. - С.215, 499; Вторая мировая война. Кн. третья. Движение сопротивления. - М., 1966. -С.40; Pokrcti otpora v Evropi 1939-1945. - Beograd, 1968. - С.32, 215, 240; Мiжнародна солiдарнiсть у боротьбi проти фашизму. 1939-1945. - К., 1970. - С.418; Страны Центральной и Юго-Восточной Европы во Второй мировой войне. Военно-исторический справочник. - М., 1972. - С.153, 166; История Второй мировой войны 1939-1945. - Т.8. - М., 1977. - С.221; Памяти павших. Великая Отечественная война 1941-1945. М., 1995. - С.121.
2 Україна партизанська 1941 - 1945. Партизанськi формування та органи керiвництва ними. Науково-довiдкове видання. - К., 2001. - С.25.
3 Центральний державний архiв громадських об'єднань України (далi - ЦДАГО України). -Ф. 269. - Оп. 2. - Спр.106. - Арк.72.
4 Там само.
5 Чайковський А.С. Невiдома вiйна (Партизанський рух в Українi 1941 - 1944 pp. Мовою документiв, очима iсторика). - К., 1994. - С.245; Голос України. - 22 вересня 2004 р.
6 Боярский В.И. Партизаны и армия. История утерянных возможностей. - Минск - Москва, 2001. - С.220.
7 Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17-22 октября 1918 года. Протоколы. - К.,1991. - С.41, 42.
8 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941 - 1945 гг. Документы и материалы. - М., 1999. - С.17-22.
9 Клаузевиц. О войне. - Т.Н. - 3-е изд. - М., 1936. - С.196.
10 Старинов И.Г. Мины замедленного действия. Размышления партизана-диверсанта. - Книга вторая. - М., 1999. - С. 120.
11 Там же. - С.118.
12 Рендулич Л. Управление войсками... - М., 1974. - С.42.
13 Строкач Т. Наш позывной -- свобода. - К., 1964. - С.15, 16.
14 Боярский В.И. Указ. соч. - С.78.
15 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны... - С.62-64.
16 Там же.
17 ЦДАГО України. - Ф.1. - On.22. - Спр.870. - Арк. 109-114.
18 Там само.
19 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны... - С. 133.
20 Там само. - С. 114-115.
21 Курас И.Ф.. Кентий А.В. Штаб непокоренных (Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной войны). - К., 1988. - С.48.
22 Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны ... - С. 119.
23 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.48, 49
24 ЦДАГО України. - Ф. 166. - Оп.З. - Спр.70. - Арк. 178.
25 Там само. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.218. - Арк.108.
26 Там само. - Ф.1. - Оп.22. - Спр.32. - Арк.76.
27 Кентiй А.В. Українська повстанська армiя в 1942-1943 pp. - К., 1999. - С.З.
стр. 15
28 ЦДАГО України. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.16. - Арк.1-6.
29 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.82.
30 ЦДАВО України. - Ф.КМФ-8. - Оп.1. - Спр.294. - Арк.32.
31 ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.22. - Спр.54. - Арк. 71.
32 Там само. - Оп.2. - Спр.494. - Арк.18; Спр.496. - Арк.42.
33 Там само. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.131. - Арк.49, I50.
34 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С. 103.
35 ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.1328. - Арк.220.
36 Там само. - Арк.221.
37 Там само. - Спр.1385. - Арк.97.
38 Де Голль Шарль. Военные мемуары. Единство. 1942-1944 годы. - М.,1960. - Т.2. - С.295.
39 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С. 106, 107.
40 Там же. - С.108.
41 Уткин Г.М. Штурм Восточного вала. - М., 1967. - С.82-83.
42 ЦДАВО України. - Ф.КМФ-8. - Оп.2. - Спр.516. - Арк. 69-74.
43 Правда Украины. - 23 февраля 1944 р.
44 ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.131. - Арк. 49-50, 66-68; Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.193.
45 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.125.
46 ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.1516. - Арк.215.
47 Чайковсъкий А.С. Вказ. праця. - С.135-136.
48 Война в тылу врага. О некоторых проблемах истории советского партизанского движения в годы Великой Отечественной войны. - Вып. 1. - М., 1974. - С.164.
49 Курас И.Ф., Кентий А.В. Указ. соч. - С.132.
50 Гудериан Г. Танки - вперед. - М., 1957. - С.169.
In the article, relying on the wide range of archival sources, the light is shed on the establishment and development of partisan movement of 1941-1944 in Ukraine, partisans' battle, diversionary and reconnoiter activity and its influence on Nazis proscription from Ukrainian land is analyzed. The authors draw attention to the miscalculations and mistakes in the organization of partisan struggle, to relations of partisans with OUN and UPA.
Опубликовано 24 августа 2014 года
Новые статьи на library.by:
БЕЛАРУСЬ:
Комментируем публикацию: ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ 1941-1944 pp. В УКРАЇНI
подняться наверх ↑
ССЫЛКИ ДЛЯ СПИСКА ЛИТЕРАТУРЫ
По стандарту ВАК Республики Беларусь
Стандарт используется в белорусских учебных заведениях различного типа.
По ГОСТу Российской Федерации
Для образовательных и научно-исследовательских учреждений РФ
Прямой URL на данную страницу для блога или сайта
Предполагаемый источник
Полностью готовые для научного цитирования ссылки. Вставьте их в статью, исследование, реферат, курсой или дипломный проект, чтобы сослаться на данную публикацию №1408907355 в базе LIBRARY.BY.
подняться наверх ↑
ПАРТНЁРЫ БИБЛИОТЕКИ рекомендуем!
подняться наверх ↑
ОБРАТНО В РУБРИКУ?
Уважаемый читатель! Подписывайтесь на LIBRARY.BY в VKновости, VKтрансляция и Одноклассниках, чтобы быстро узнавать о событиях онлайн библиотеки.
Добавить статью
Обнародовать свои произведения
Редактировать работы
Для действующих авторов
Зарегистрироваться
Доступ к модулю публикаций